Жуль Верн - Діти капітана Гранта

Раптом, наче на потвердження майорових слів, донісся жалісний крик.

– Чуєте? – сполошився Гленарван.

Цей крик долинув з того ж боку, звідкіля стріляли. І відбувалося це за якихось чверть милі звідсіль. Гленарван відштовхнув майора і вже хотів було тікати стежиною до лісу, коли за триста кроків од фургона почулося:

– Рятуйте! Пробі!

Голос був одчайдушний, жалібний. Джон Манглс кинувся із майором на крик і невдовзі вони помітили людину, що поповзом наближалася до них. То був поранений Мюльреді. Коли товариші підняли його, їхні руки заюшила кров.

Злива посилилась. Ураган вирував у верхів’ї сухостою. Борючись із навісними поривами вітру, Гленарван, майор і Джон Манглс понесли Мюльреді до фургона.

Коли вони ввійшли всередину, всі посхоплювалися на ноги. Паганель, Роберт, Вільсон, Олбінет вийшли з фургона, а Гелена поступилася своїм місцем. Майор зняв з матроса куртку, мокру від крові й дощу, і побачив на правому боці глибоку ножову рану. Він вправно перев’язав рану, ось тільки не міг визначити, чи зачепив ніж життєво важливі органи. З рани безперервно цебеніла яскраво-червона кров. Мертвотна блідість і кволість Мюльреді свідчили про серйозне поранення. Майор обмив краї рани, наклав щільний тампон із труту й кількох шарів корпії та зафіксував тугою пов’язкою. Кровотеча припинилася. Мюльреді повернули на здоровий бік, підняли голову і Гелена дала йому випити кілька ковтків води.

За чверть години поранений, що досі лежав нерухомо, заворушився. Він розплющив очі й став щось шепотіти. Майор нахилився до нього й почув, як він кілька разів повторив:

– Лист… Бен Джойс…

Майор уголос повторив ці слова. Що мав на увазі Мюльреді? Бен Джойс напав на матроса, але з якою метою? Невже заради того, щоб завадити йому дістатись до «Дункана»? А лист? Гленарван обшукав кишені Мюльреді. Листа до Тома Остіна там не було!

Ніч видалась тривожною. У фургоні ніхто й на мить не склепив очей – усі тремтіли за життя матроса, в якого почалася гарячка. Гелена й Мері, сестри милосердя, не відходили від нього й на мить. Жодного хворого не доглядали так дбайливо і з такою увагою та співчуттям.

Дощ ущух лише на світанку. Та важкі хмари ще сунули небом. Земля була встелена гілками, глина розмокла. Фургон, щоправда, не повністю загруз, але підійти до нього стало важче.

Джон Манглс, Паганель і Гленарван на світанку вирушили оглянути територію табору. Вони вийшли на закривавлену стежку. Жодних слідів Бена Джойса та його ватаги. На місці, де напали на матроса, вони знайшли два трупи каторжників – їх дістали кулі Мюльреді. Один із них був ковалем із Блек-Пойнта. На застигле обличчя злочинця страшно було дивитися – такий жахливий був його передсмертний вищир. Гленарван наказав повернути до табору, нерозумно ж бо полишати його без нагляду.

До фургона вони підійшли вкрай стурбовані.

– Годі навіть мріяти посилати нового гінця до Мельбурна, – мовив Гленарван.

– Одначе це необхідно зробити, сер, – заперечив Джон Манглс, – я спробую щастя там, де матрос зазнав поразки.

– Ні, Джоне, ви не маєте коня, тож і мандрівка завдовжки двісті миль неможлива.

І справді, кінь Мюльреді, єдина вціліла тварина, зник. Чи його вбили каторжники, чи він злякався і втік, чи його захопили злочинці?

– Хай там як, – мовив Гленарван, – а розлучатись ми більше не будемо. Зачекаємо тут тиждень-два, поки спадуть води Снові, а потім дійдемо до затоки Туфолда і звідтіля вже безпечним шляхом надішлемо на «Дункан» наказ іти до східного узбережжя.

– Це наш єдиний вихід, – погодився Паганель.

– Що ж, друзі, – провадив Гленарван, – повторюю: ми більше не будемо розлучатися. Адже самому пробиратися крізь ці хащі, які кишать розбійниками, занадто небезпечно.

Гленарван двічі мав рацію, пропонуючи відмовитися від нової спроби послати гінця до Мельбурна й перечекати, доки спадуть води Снові. Вони перебували за 35 миль од Делегіта, першого прикордонного містечка провінції Новий Південний Уельс. Там, звісно, вони знайдуть транспорт, щоб дістатися затоки Туфолда, і звідти надішлють телеграму на «Дункан». Це було досить розумно, але запізно. Якби Гленарван не послав Мюльреді по дорозі на Люкноу, то їм би вдалося уникнути прикростей, та й матрос не лежав би зараз смертельно поранений.

А в таборі тимчасом з’явилася надія.

– Йому ліпше! – вигукнув Роберт, кидаючись в обійми Гленарвану, коли той повернувся до табору.

– Мюльреді стало краще?

– Так, Едуарде, – відповіла Гелена. – Криза позаду. Наш матрос житиме!