Здавалося, ця запальна Паганелева тирада не матиме кінця-краю. Красномовний секретар Географічного товариства був в екстазі. Він не змовкав ні на мить і так жестикулював виделкою, що його сусіди по столу ризикували залишитися без очей. Нарешті його голос заглушили бучні аплодисменти і він змовк.
Звісно, після такого переліку особливостей Австралії нікому навіть не спало на думку поставити бодай ще одне запитання. Втім, наш майор все ж спитав своїм незворушним голосом:
– Паганелю, це все?
– Уявіть собі, що ні! – з новим запалом вигукнув Паганель.
– Як, в Австралії є ще якісь дивовижі? – запитала заінтригована Гелена.
– Так, мадам, клімат. За своїми особливостями він перевершує все, що я озвучив досі.
– Розкажіть, Паганелю! – залунало звідусіль.
– Я не кажу про те, що повітря Австралії багате на кисень і бідне на азот; завдяки тому, що мусони дмуть паралельно узбережжю, тут немає вологих вітрів; а більшість хвороб на кшталт кору чи тифу тут зовсім не відомі.
– А це вже явна перевага, – зауважив Гленарван.
– Звісно, але повторюсь, що я не це маю на увазі, – відповів Паганель. – Тутешній клімат має неймовірну особливість…
– І яку ж? – поцікавився Джон Манглс.
– Ви нізащо не повірите…
– Повіримо! – вигукнули зацікавлені слухачі.
– Він…
– То що ж він?!!
– Сприяє моральності.
– Моральності?
– Саме так! – підтвердив учений. – Він сприяє моральності. В Австралії не іржавіє залізо на повітрі, і люди також. Тутешнє сухе, чисте повітря вибілює не лише білизну, а й душі. В Англії помітили таку властивість австралійського клімату і вирішили перевиховувати тут злочинців.
– Як! Невже такий помітний вплив? – запитала Гелена Гленарван.
– Так, навіть дуже. Причому як на тварин, так і на людей.
– Чи не жартуєте ви часом, месьє Паганелю?
– Аж ніяк. Навіть австралійські коні і рогата худоба тут навдивовижу слухняні. Та ви й самі в цьому переконаєтеся.
– Неймовірно!
– Але це так. За декілька років тут духовно перероджуються злочинці – це знає кожен філантроп. В Австралії всі люди добріші.
– Тоді яким ви станете на цій благодатній землі, месьє Паганелю, адже ви й так хороший? – з усмішкою мовила Гелена.
– Чудовим, просто чудовим! – відповів географ.
24 грудня, щойно ледь зажевріло сонце, наші мандрівники рушили в путь. Було ще не дуже спекотно, дорога виявилася зручною для коней. Загін заглибився в ліс.
Увечері зробили привал на березі Білого озера, вода якого була засолоною і непридатною для пиття.
І Жак Паганель мав визнати, що Біле озеро заслуговує на назву «білого» не більше, ніж Чорне море на назву «чорного», а Червоне море – на «червоного». Втім невгамовний географ завзято обстоював ці назви, але його докази нікого не переконали.
А наступного дня, коли фургон швидко подолав пару десятків миль, мандрівники опинилися в гайку високих акацій, мімоз і білих глейових дерев із дивовижними квітами. Казкової краси рівнина розкошувала запашними ароматами і буйноцвіттям, бо її щедро зігрівало денне світило і зрошувала велика кількість струмків. А от тварин було менше. Лише подекуди можна було побачити ему. Однак майорові таки вдалося підстрелити ябіру – гігантського барвистого лелеку. Здавалося, природа витратила всі фарби на оперення ябіру.
Мандрівники замилувалися цим птахом, і майор залишився б героєм дня, якби юний Роберт згодом не поцілив би якусь безформну тварину – чи то їжака, чи то мурашкоїда.
– Це єхидна, – пояснив Паганель.
– Вона огидна! – відгукнувся Гленарван.
– Але цікава, – зауважив Паганель. – До того ж побачити її можна тільки в Австралії.
Паганелю закортіло взяти із собою цю тварину, і він вирішив покласти її в багажний відділ, але містер Олбінет так обурився, що вчений змушений був відмовитися від своєї затії.
Близько четвертої години дня Джон Манглс указав супутникам на величезний стовп пилу, що здіймався на видноколі. Що воно таке? Буйна Паганелева фантазія підказала вченому, що то був якийсь метеор, але Айртон із незворушним виглядом повідомив, що цей пил здійняло стадо.
Боцман мав рацію. Густа хмара пилу наближалася. Незабаром долинуло мукання, іржання, бекання упереміш із хором криків, свисту і лайки пастухів.
Читать дальше