Жуль Верн - Діти капітана Гранта

Нарешті з вихору пилу показалась людина. Гленарван поїхав навстріч. Погонич виявився власником частини стада, звали його Сем Машель. Він прямував до бухти Портленд. Його стадо налічувало 12 075 голів: тисячу биків, 11 тисяч баранів і 75 коней.

Поки стадо Сема Мітчелла продовжувало брести між мімозами, господар коротко переповів свою історію. Гелена Гленарван і Мері Грант вийшли з фургона, всі вершники спішилися і під розлогим глейовим деревом слухали розповідь скотопромисловця.

Ось уже сім місяців як Сем Машель перебував у дорозі. Щодня він долав десять миль, і його виснажлива подорож мала тривати ще зо три місяці. У цій важкій справі йому допомагали тридцять погоничів і двадцять собак. Серед погоничів було п’ятеро негрів, які досить вправно знаходили по слідах тварин, що збилися зі шляху. Замикали цю армію шість возів. Погоничі, озброєні батогами, з держалном завдовжки 18 дюймів і десятифутовим ременем, їздили між рядами тварин, стежачи за порядком, а собаки, немов легка кавалерія, бігали по флангах. Мандрівників вразив лад, що панував у стаді. Різні види тварин ішли порізно, бо дикі бики не пастимуться там, де пройшли барани. Тому биків гнали окремо від стада. Розділені на два батальйони, вони йшли попереду. За ними під орудою двадцяти вожатих рухались п’ять полків баранів; взвод коней ішов в ар’єргарді. Сем Машель просвітив слухачів, що на чолі цієї армії були не люди, не собаки, а метикуваті бики-ватажки, яким підкорялися всі їхні родичі. Вони повагом сунули попереду, інстинктивно вибираючи кращу дорогу, і, здавалося, були твердо впевнені у своєму праві користуватися загальною пошаною. Все стадо беззаперечно покорялося їм: якщо бики зупинялися, то треба було наслідувати їх прикладу, і жодна сила не могла змусити тварин рушити вперед, поки не рушали бики-ватажки.

Скотар додав ще деяких подробиць, гідних пера Ксенофонта. Поки стадо рухалося рівниною, все було гаразд – жодних перешкод, ні краплі втоми. Тварини паслися собі по дорозі, утамовуючи спрагу в численних струмках, уночі спали, вдень рухалися вперед. Але в дрімучих лісах материка, чагарниках мімоз і евкаліптових дерев ставало важче. Взводи, батальйони, полки то змішувалися, то розбігалися, і треба було докласти чимало зусиль, щоб відновити встановлений порядок. Якщо траплялося таке нещастя – пропадав один із биків-ватажків, його будь-що необхідно було знайти, а то розбіглося б усеньке стадо. Часто неграм-погоничам доводилось витрачати на пошуки по кілька днів. У зливу ледачі тварини відмовлялися продовжувати шлях, а в сильну грозу паніка охоплювала збожеволілу від страху худобу.

Проте завдяки своїй заповзятливості й метикуватості скотар долав постійні ускладнення. Він ішов милю по милі, залишаючи позаду рівнини, ліси, гори. Та інколи до всіх згаданих якостей йому доводилося додавати ще й терпіння, яке потрібно було зберігати не години, не дні, а тижні. Це траплялось при переправі через річки. Уперте стадо відмовлялося йти у воду. Бики, ковтнувши води, повертали назад, барани, взрівши річку, розтікалися врізнобіч. Загнати стадо в річку можна було лише вночі, та й то інколи це не вдавалося. Баранів кидали у воду, але вівці не наважувалися слідувати за ними, тварин по декілька днів не напували, але й це було марно. Пробували переправляти ягнят на протилежний берег у надії, що ягниці попливуть на їхнє бекання. Ягнята бекали, а ягниці з місця не зрушили.

Інколи так тривало місяць, і скотопромисловець не знав, що діяти з цією армією, яка бекає, ірже й мукає. Та раптом однієї чудової днини, наче з чиєїсь дивної примхи, частина стада бреде до річки, і в цю мить виникає ще одна загроза: стадо безладно кидається у воду, утворюється тиснява і гине багато тварин.

Усе це розповів Сем Машель. Під час його розповіді більша частина стада організовано пройшла перед мандрівниками, і скотопромисловець поспішив очолити свою армію, щоб вибрати гарну пашу. Він попрощався з лордом Гленарваном і його супутниками. Усі міцно потисли йому руку, і він, скочивши на чудового тубільного коня, зник у куряві.

Фургон вирушив у путь і зупинився лише ввечері біля підніжжя гори Тальбот. На привалі Паганель нагадав, що нині 25 грудня, тобто перший день Різдва, та містер Олбінет не забув цього: у наметі на подорожніх уже чекала вишукана вечеря, яка викликала справжні овації всіх присутніх. І справді, містер Олбінет перевершив сам себе: він примудрився приготувати різноманітні європейські страви, які навряд чи можна скуштувати в Австралії в такій кількості. На цій святковій вечері подали оленячу шинку, скибочки солонини, копчену сьомгу, пудинг із ячмінного і вівсяного борошна, чай у необмеженій кількості, удосталь віскі й декілька пляшок портвейну. Можна було уявити, що перебуваєш у їдальні замку Малькольм-Касл, у самому серці гірської Шотландії.