Жуль Верн - Діти капітана Гранта

– Радий це чути, Айртоне, – відповів Гленарван. – Залишайтеся на нашому судні. Якщо побажаєте, то воно стане також і вашим.

– Я подумаю про це, сер, – просто відповів боцман.

Цієї миті з’явився Олбінет і повідомив про обід.

Гленарван із гостями попрямували до кают-компанії.

– А цей Айртон розумний хлопець, – зауважив Паганель, звертаючись до майора.

– Занадто розумний, – тихо озвався Мак-Наббс, якому не подобались ще й боцманове обличчя та його манера поведінки.

Під час обіду Айртон, який чудово знав Австралійський материк, розповідав багато цікавих подробиць про нього. Він поцікавився у лорда Гленарвана, скількох матросів той бере із собою в експедицію. Дізнавшись, що лише двох, здивувався і порадив спорядити загін із найкращих матросів. Він так наполягав на цьому, що в майора мали розвіятись будь-які підозри щодо нього.

– Але ж наша подорож Австралією цілком безпечна? – запитав Гленарван.

– Так і є, – поквапився відповісти Айртон.

– У такому разі, на судні ми залишимо якомога більше людей, щоб якісно відремонтувати корабель. Дуже важливо, щоб яхта прибула в чітко встановлений термін. Тому й не скорочуватимемо команду.

Айртон зрозумів хід думок лорда Гленарвана, тож більше не наполягав.

З настанням сутінків ірландці розпрощались із шотландцями. Айртон разом із сім’єю Падді О’Мура повернувся на ферму. Коні і фургон з волами мали бути готовими до наступного дня. Від’їзд призначили на восьму ранку.

Гелена Гленарван із Мері Грант збиралися в дорогу.

Збирались недовго і не вельми ретельно, на відміну від Жака Паганеля. Учений добру частину ночі прововтузився зі своєю підзорною трубою: витирав її, розкручував, знову скручував, а тому вранці, коли всі вже були на ногах, він усе ще спав. Майор збудив його своїм гучним голосом.

Джон Манглс відправив багаж на ферму. Шлюпка вже чекала на мандрівників, тож вони не забарилися в ній розміститися. Молодий капітан віддав останні накази Томові Остіну. Він особливо наголосив на тому, що Остін має чекати на накази Гленарвана в Мельбурні і точно їх виконати, хоч би якими дивними вони не видавались.

Бувалий у бувальцях моряк запевнив Джона Манглса, що той може покластися на нього. Від імені всієї команди він побажав Гленарванові успішної експедиції.

Шлюпка відчалила від трапа під гучне «ура» команди. За десять хвилин вона досягла берега, а ще за чверть години мандрівники вже були на ірландській фермі.

Усе було готове до від’їзду. Леді Гелена із захватом сприйняла своє нове помешкання. Особливо їй був до вподоби величезний фургон із старовинними колесами. Шість попарно впряжених волів, на її думку, надавали фургону патріархального вигляду. Айртон тримав у руках палицю з гострим вістрям і чекав на накази нового хазяїна.

– Хай йому чорт! – вигукнув Паганель. – Який чудовий віз! Жодна поштова карета в світі з ним не зрівняється. Справжнісіньке життя мандрівних артистів! Будинок на колесах – це ж романтика! Коли хочеш, тоді й зупиняйся, – що може бути ліпше? Колись сармати це розуміли і не вели інакшого способу життя.

– Месьє Паганелю, – звернулась до вченого леді Гелена, – сподіваюсь, що ви навідаєтеся до мого салону?

– О, звісно! Це честь для мене. Назвіть лишень прийомний день.

– Для друзів я вдома щодня, – відповіла Гелена сміючись, – а ви…

– …найвірніший з-поміж усіх, мадам, – галантно відповів Паганель.

Обмін люб’язностями урвався з появою семи осідланих коней. Їх привів один із синів Падді О’Мура. Лорд Гленарван заплатив фермерові за все придбане в нього і палко подякував. Для чесного колоніста подяки важили не менше за золоті гінеї.

Подали сигнал до від’їзду. Леді Гелена та міс Мері зайняли свої місця, Айртон умостився на передку, а містер Олбінет – у відділі з провізією.

Гленарван, майор, Паганель, Роберт, Джон Манглс, Мюльреді й Вільсон озброїлись карабінами і револьверами та осідлали коней.

– Бережи вас Господь, – гукнули Падді О’Мур із сімейством.

Айртон кольнув довгою загостреною палицею волів, видав особливий крик, фургон зрушив з місця із характерним скрипом дерева. Незабаром ферма славного ірландця зникла за обрієм.

Було 23 грудня 1864 року. Такий грудень, похмурий і сирий у Північній півкулі, на Австралійському материку мав би називатися червнем. Астрономічне літо настало тут два дні тому – 21-го сонце досягло тропіка Козерога, і його перебування над горизонтом щодня скорочувалося на кілька хвилин. Отже, нова Гленарванова подорож мала здійснитися у найспекотнішу пору року, під майже тропічними променями сонця.