Жуль Верн - Діти капітана Гранта

– Ви один із тих, хто зазнав аварії на «Британії»? – запитав лорд.

– Так, сер. Я служив боцманом у капітана Гранта, – відповів Айртон.

– Під час аварії ви врятувалися разом із ним?

– Ні, сер! У ту моторошну мить хвиля змила мене з палуби і викинула на берег.

– Отже, ви не один із тих матросів, про яких ідеться в документі.

– Я нічого не знаю про існування документа. Мабуть, капітан кинув його в море, коли мене вже не було на кораблі.

– А як же капітан… капітан?

– Я гадав, що він загинув, зник разом із командою. Мені здавалося, що з «Британії» лише я один залишився живий.

– Але ви щойно сказали, що капітан Грант живий!

– Ні. Я лише сказав: «Якщо капітан Грант живий…»

– І ви додали: «то він в Австралії».

– Так. Він не може бути деінде.

– То вам не відомо, де він.

– Ні, сер. Повторюю: я вважав, що він потонув чи розбився об скелі. Лише від вас ось зараз я дізнаюсь, що, можливо, він ще живий.

– Але що ви тоді знаєте?

– Я знаю лише одне: якщо капітан Грант ще живий, то він перебуває в Австралії.

– Де сталася аварія? – запитав майор Мак-Наббс.

Звісно, це питання мало прозвучати першим, однак збентежений Гленарван натомість поцікавився місцеперебуванням капітана Гранта. І от саме з цього моменту непослідовна та нелогічна розмова спрямувалась у спокійне русло, і незабаром перед нашими мандрівниками чітко вималювалася картина дворічної давності.

На Мак-Наббсове питання Айртон відповів так:

– Я спускав клівер на баку, там мене і змила хвиля. «Британія» мчала на австралійський берег – до нього залишалося менше двох кабельтових. Отже, аварія сталася саме в цьому місці.

– Під тридцять сьомим градусом широти? – запитав Джон Манглс.

– Під тридцять сьомим, – підтвердив Айртон.

– На західному узбережжі?

– О ні, на східному, – швидко заперечив боцман.

– А коли сталася аварія?

– В ніч на 27 червня 1862 року.

– Так і є! Дата збігається! – вигукнув Гленарван.

– Як бачите, сер, я мав право сказати: якщо капітан Грант ще живий, то його слід шукати тільки на Австралійському материку і ніде інде.

– І ми шукатимемо його, знайдемо його і врятуємо його, мій друже! – вигукнув Паганель. – Ох, дорогоцінний документ, – провадив географ з дитячою наївністю, – варто визнати, що ти втрапив до рук проникливих людей!

Та ніхто не звернув уваги на Паганелеві вихваляння. Едуард і Гелена Гленарван, Мері і Роберт – усі обступили Айртона, по черзі потискуючи йому руки, наче присутність цієї людини була запорукою порятунку капітана Гранта. Якщо матросові вдалося вижити після аварії, то чому б не врятуватися і капітанові? Айртон наполягав, що капітан живий, як і він. Де саме перебуває Грант, цього Айртон не знав, але не сумнівався, що на Австралійському материку.

На незліченні питання, якими його закидали, боцман відповідав навдивовижу розумно і впевнено. Поки він говорив, міс Мері весь час тримала його руку в своїх руках, адже ця людина була супутником її батька, матросом із «Британії»! Він жив поруч із Гаррі Грантом, поневірявся з ним по морях, долав із ним небезпеки… Мері плакала від радості й не могла відірвати очей від суворого обличчя боцмана.

Досі нікому й не спадало на думку засумніватися в правдивості слів цього боцмана. Лише майор і, мабуть, Джон Манглс – люди менш довір ливі – запитували себе, чи заслуговують Айртонові слова цілковитої довіри. Зустріч із ним була такою несподіваною, що й справді могла зродити певні підозри. Щоправда, Айртон називав точні події і дати, згадуючи вражаючі подробиці. Та хай якими були подробиці, все ж вони не дають підстав для беззастережної довіри. Не раз-бо бувало, що брехня будувалася на достовірних подробицях. Тож Мак-Наббс мав сумніви, але змовчав.

Що ж до Джона Манглса, то щойно матрос заговорив до дівчини про її батька, як одразу ж усі його підозри здиміли, як туман під вранішнім сонцем. Він і справді повірив, що Айртон є товаришем Гаррі Гранта. Айртон чудово знав дітей капітана Гранта, він бачив їх у Ґлазґо в день відплиття «Британії». Він нагадав дівчині про її перебування з братом на прощальному сніданку, який капітан дав своїм друзям на облавку «Британії». На цьому сніданку був присутній шериф міста Мак-Інтайр. Наглядати за Робертом – йому ледве минуло тоді десять років – доручено було боцманові Дікові Тернеру, а хлопчисько вирвався від нього і підійнявся на бом-салінг.

– Правда, правда! – підтвердив Роберт.

Айртон згадав безліч дрібних фактів, мабуть не надаючи їм значення, але вони неабияк важили для Джона Манглса. І щоразу, коли боцман замовкав, Мері ласкаво повторювала: