Жуль Верн - Діти капітана Гранта

Під час плавання команда шлюпок непосильно працювала, але ніхто не нарікав. Чи не щоразу моряків супроводжували Гленарван, Паганель та юний Роберт. Вони особисто хотіли брати участь у пошуках «Британії», та навіть найретельніші пошуки не дали позитивних результатів.

Австралійські береги німували, подібно до прерій Патагонії. Утім, доки наші мандрівники не досягли пункту, вказаного в документі, надія жевріла. У цих місцях пошуки тривали задля перестраховки від будь-якої випадковості.

Уночі «Дункан» дрейфував, щоб триматися на тому самому місці, де його наздогнали сутінки. Вдень проводили ретельні пошуки на березі.

20 грудня мандрівники порівнялися з мисом Бернуллі, не виявивши на своєму шляху ані найменших ознак краху «Британії». Проте безуспішність пошуків нічого не доводила. Адже з моменту катастрофи минуло два роки – за цей час море мало зірвати з підводних каменів, розкидати і знищити всі уламки трищоглового судна. До того ж тубільці, які відчувають корабельну аварію, достоту як шуліка відчуває падаль, безперечно мали підібрати уламки «Британії» до трісочки. Гаррі Гранта і обох його супутників полонили, щойно їх викинуло на берег, та відвели вглиб материка.

Однак тоді втрачала сенс одна з доволі дотепних гіпотез Жака Паганеля. Поки йшлося про Аргентину, учений мав право стверджувати, що цифри, вказані в документі, стосуються не місця корабельної аварії, а місця перебування бранців. Звичайно, в пампі великі річки з їх численними притоками легко могли винести документ у море. А в цій частині Австралії річок, що перетинають тридцять сьому паралель, не злічити. До того ж Ріо-Колорадо і Ріо-Негро течуть до моря пустельним узбережжям, непридатним для життя і незаселеним. Головні ж австралійські річки – Муррей, Ярра, Торренс, Дарлінг – або впадають одна в одну, або несуть свої води в океан через гирла, які стали великими гаванями, жвавими портами. Важко навіть припустити, що водами, де безперестану плавають судна, така пляшка могла вільно проникнути в Індійський океан!

Це міркування не могло залишитися поза увагою проникливих людей. Паганелева гіпотеза, виправдана в умовах аргентинських провінцій Патагонії, не підходила для Австралії. Географ погодився з таким міркування майора. Стало очевидно, що градуси, про які згадано в документі, стосувалися лише місця краху «Британії» і що пляшку було кинуто в море поблизу західного узбережжя Австралії.

Утім, як справедливо зауважив Гленарван, це тлумачення документа не виключало гіпотези, що капітан Грант перебуває в полоні. Він сам наводить на цю думку в документі «…де вони потраплять у полон до жорстоких тубільців». Тому шукати бранців саме на тридцять сьомій, а не на якійсь іншій паралелі, не було жодних підстав.

Це питання довго обговорювали, і остаточний висновок був таким: якщо поблизу мису Бернуллі не вдасться відшукати слідів «Британії», то Гленарванові доведеться повернутися до Європи. Його пошуки виявляться марними, але він виконає свій обов’язок.

Проте це рішення надзвичайно засмутило пасажирів «Дункана», а Мері і Роберта довело до відчаю. Сходячи на берег разом із Едуардом і Геленою Гленарванами, Джоном Манглсом, Мак-Наббсом і Паганелем, діти капітана Гранта знали, що нині остаточно з’ясується питання про те, чи врятувався їхній батько. Так, саме остаточно! Бо під час попереднього обговорення Паганель цілком ґрунтовно довів, що на східному березі аварії статися не могло, бо тоді капітан Грант давно знайшов би можливість повернутися на батьківщину.

– Вірте, вірте і не втрачайте віри, – повторювала Гелена, яка сиділа поруч із Мері у шлюпці, – Бог нас не полишить!

– Так, міс Мері, – сказав капітан Джон, – коли людині бракує можливостей, тоді їй на допомогу приходить провидіння і відкриває досі не відомі шляхи.

– О, нехай почує вас Господь! – відповіла Мері Грант.

Берег наближався – до нього лишалося не більше кабельтова.

Шлюпка причалила до берега в маленькій природній бухті, утвореній двома кораловими мілинами, – з таких мілин із часом навколо південного берега Австралії утвориться рифовий пояс. Та й тепер ці рифи були вкрай небезпечні для кораблів. Можливо, об них і розбилася «Британія».

Пасажири яхти зійшли на пустельний берег, уздовж якого простягався ряд шаруватих круч заввишки до 68 футів. Без східців таке природне укріплення було б важко здолати, але Джон Манглс за півмилі на південь помітив пролом, що утворився внаслідок обвалу. Морські хвилі своїми могутніми ударами підмивали верхні шари цього масиву.