Владислав Крапивін: Зброєносець Кашка

— Дивися. Я їх фіолетовим чорнилом пофарбував разом із пір'їнами. Хотів, щоб од інших відрізнялися. Одне слово, дурницю зробив; якщо в тінь залетять, їх зовсім не видно буде. Треба знаєш що зробити? Треба на кожній стрілі вище від пір'їн, ось тут, три червоні смужки провести для яскравості. Три таких кільця…

Володя вигадав про кільця тільки зараз, але вигадка й справді була непогана.

— У піонерській кімнаті біля дверей є поличка. Там з лівого боку банка з фарбою. Ми нею оленя вчора фарбували. І щіточки там… Зробиш, Кашко?

Кашка просяяв.

… Починалося останнє тренування. Стрільба на швидкість, така стрільба, коли зволікати не можна анітрохи. Вихопив стрілу наклав на тятиву, натягнув і — р-раз…

Схибити не можна й зволікати небезпечно: через півхвилини спостерігач смикне за шнурок — і біла з червоною плямою мішень звалиться в кущі.

… Володя чекав сигналу. Звичний холодок пробігав по руках. Ось-ось, зараз… Кашка стояв поряд і тримав напоготові пучок фіолетових стріл. Потрійні червоні кільця на стрілах палали, мов вогники. Постарався Кашка, молодець…

Різко дзенькнула бляшанка — сигнал!

Володя смикнув в пучка стрілу. Він знав, що не схибить. Аби тільки не збитися в рухах! Довгий лук із сухої берези зігнувся, набрав пружної сили. Кінець стріли лежав на лівому кулаці. Володя плавно повів рукою, направляючи наконечник у центр мішені, і відпустив тятиву.

Клац! Тятива, як завжди, дзвінко вдарила об лівий рукав. Але щось вологе, липке мазнуло по кулаку, а стріла клюнула й пройшла на цілий метр нижче від мішені. Хтось здивовано охнув.

Володя глянув на руку: червона розмазана смуга на кулаці. Кров? Плювати! Він схопив другу стрілу.

Стріла прилипла до пальців. Червоні кільця залишали на руках яскраві сліди.

— Кашка, — тихо й люто промовив Володя, — Де ти брав фарбу?

Він побачив перелякаю Кащині очі.

— У тумбочці, — прошепотів зброєносець. — На поличці не було. Тільки якийсь «сурик». Навколо стримано захихикали.

— Бо-ов-дур! — лунко сказав Володя. Вихопив у Кашки стріли і, не озираючись, пішов з яру.

Володя пропустив вечерю і повертався до наметів голодний і злий, як бенгальський тигр. Вартові боязко розступилися.

Володя м'якою ходою хижака увійшов у наметове містечко.

Незважаючи на пізню годину, було ще зовсім видно: стояли довгі липневі дні. Сонце ще кидало із-за сосен довгі промені.

Було видно й у наметі. Запони входу були відкинуті, і Володя побачив Кашку ще здалеку. Той сидів навпочіпки спиною до виходу й щось роздивлявся на підлозі.

«Що з ним робити? — думав Володя. — Може, вхопити під пахву й понести, як багаж, просто до Сергія? Поставити перед Сергієм цього горе-помічника, мовчки повернутися і пітн!.. Чи не треба? Нехай біжить сам. А може, сперту все йому виказати? Та ні, не зрозуміє він…»

Володя підійшов ближче. Ага, ось воно що! Кашка збирав своє майно. Він розстелив рушник і складав на нього зубну щітку, за нею зелену, як жаба, мильницю, якусь круглу коробку, пластилінового розбійника і олов'яного мотоцикліста. Потім він спробував зв'язати все це у вузлик. Але рушник був замаленький, речі вивалювалися. Особливо підло поводила себе слизька мильниця.

Кашка брався за роботу знову й знову.

Гострі Кащині лопатки метушливо рухалися під майкою. Права шлейка штанів сповзала з плеча, і Кашка весь час поправляв її. Він чомусь дуже поспішав.

Володя нахилив голову і зупинився біля входу. Він заступив світло. Кашка здригнувсь і обернувся. Зелена мильниця-жаба вислизнула у нього із пальців і пострибала під матрац.

Володя мовчав. Кашка також мовчав. Так вони дивилися один на одного довго. Кащині очі злякано блищали у напівтемряві намету. Потім у нього ворухнулися губи, і Володя почув:

— Мені коли йти? Зараз чи завтра?

Не сподівався Кашка на прощення. Маленький, гостроплечий, пригнічений своєю провиною, він сидів навпочіпки перед грізним лицарем Фіолетових Стріл і чекав відповіді. Шлейка знову з'їхала з плеча.

— Зброєносцю… — скорботно промовив Володя. — Хто тобі дозволив йти? Марш під ковдру! Давно вже був відбій для вашої малечі.

Але заснути так рано нікому не вдалося. Ледь стемніло, і за наметовим колом розклали багаття. Зібралися біля вогню стрільці-лицарі, підійшли хлопці й дівчата з табору. Тільки вартові залишилися на місцях, і час від часу чулося в сутінках їхнє заздрісне зітхання.