Владислав Крапивін - Зброєносець Кашка

— Ну, не корч із себе дурня. Звичайнісінький хлопчина.

Вони стояли біля фанерного будиночка, де була піонерська кімната. Заклопотані важливими справами, пробігали мимо хлопці й дівчата з оберемками паперових прапорців, з фанерними щитами для мішеней і банками фарб.

Кілька чоловік зупинилися, щоб поспівчувати Володі.

А Кашка сидів кроків за двадцять на лавці. Сидів прямо і нерухомо, як у кіно. Дивився здалеку на Сергія і Володю. Розмови він, здається, не чув, але про щось здогадувався.

— Безпомічний він, як кролик, — тихо сказав Володя.

Сергій узяв його за плечі.

— Володю, ти зрозумій. Ніхто ж їх не призначав, цих зброєносців. Усі самі вибирали й самі домовлялися. Ну, хто винен, що тебе тоді не було?

Володя обм'як. Коли Сергій розмовляв отак просто і довірливо, сперечатися з ним було неможливо. І все-таки Володя вивільнив плечі. Він сказав зі стриманою образою:

— Я, між іншим, не гуляв. Я мішені збирав у яру. Всі стріляти закінчили й розбіглися хто куди. А мішені потрібні ще… А зброєносця мені взагалі тоді не треба. Я не пан.

— Тобі, може, й не треба… Але куди ж ти його подінеш? Думаєш, йому не образливо?

Володя зітхнув.

— Та зрозумій. Адже я не нянька, — сказав він. — Мені ж стріляти треба буде, а не ніс йому витирати.

— Ну й стрілятимеш. Не стогни передчасно. — Сергій відмахнувся і пірнув у піонерську кімнату.

— Юрко! — Володя з надією обернувся до Юрка Земцова. — Юрко, давай мінятися, га? У тебе ж Мишко Зиков. Давай, ти мені Мишка, а я тобі десять наконечників і Кашку.

Юрко спантеличено глянув на Володю.

— Мишка?..

— П'ятнадцять наконечників, — безнадійним тоном сказав Володя. — Всі з жовтої жерсті. Як золоті. Я їх для турніру беріг. Ну, сімнадцять… Га?

Ось тоді Сергій і сказав, не виходячи з піонерської кімнати:

— Работорговець! Людину міняє на якісь наконечники! Додумався…

Зараз лицарі на землі перевелися… Але в давні часи, коли на високих горах стояли кам'яні замки, коли в темних дібровах жили розбійники-шибайголови, а вчені-астрономи носили гостроконечні ковпаки зі срібними зірками, лицарів було видимо-невидимо. Брязкаючи латами, мов порожніми умивальниками, вони з'їжджалися в чистому полі, напинали шатра і влаштовували турніри.

В таборі «Синій камінь» шатер не знайшлося, але двомісні намети Сергій дістав. Їх поставили на широкій галявині, оточеній густою березиною і заростями шипшини. Дев'ятнадцять наметів утворили велике коло, а двадцятий — командорський — стояв посередині. Вийшов справжній лицарський табір: з личаними хвостами і строкатими прапорцями на дерев'яних списах біля наметів, з різнобарвними гербами на фанерних щитах, з синім стягом над головним наметом. На стягові був схожий на півмісяць лук і червона стріла.

Дві доби повинні жити у наметах ті, хто переміг у попередніх змаганнях, — дев'ятнадцять учасників заключного турніру. І їхні зброєносці. Сорок воїнів, змінюючись щогодини, будуть вночі охороняти їхній спокій і сон…

Володя крокував до наметів. Двоє вартових глянули на нього крізь прорізи картонних шоломів і схрестили списи.

— Пароль?

— Та ну вас із вашим паролем, — похмуро сказав Володя. Розвів списи в сторони і, не озираючись, пішов далі.

Вартові поглянули один на одного, зітхнули й залишилися на місці.

Свій намет Володя побачив одразу. Хтось уже подбав про нього. На тонкому довгому ратищі поряд із наметом був закріплений паперовий прапорець з Володиним гербом: жовте яблуко, пробите навиліт фіолетовою стрілою.

Але й без прапорця Володя не помилився б. Тому що біля входу сидів навпочіпки Кашка.

Він побачив свого командира й квапливо підвівся. Ніби злякався чогось. А може, й справді злякався. Стояв, ніяково ворушачи руками, і запитливо дивився на Володю.

«І чого дивиться, ніби кролик на удава?» — подумав Володя. І відчув, як закипає досада.

В сірих Кащиних очах застигло чекання. Він готовий був і посміхнутися і боязко зіщулитися — усе залежало від того, що скаже Володя.

Володя все-таки стримав роздратування. Треба думати і про справедливість. Адже цей нещасний Кашка, врешті-решт, ні в чому не винен.

Кашка чекав. Треба було хоч щось сказати йому.

— Ти чому не в їдальні? — запитав Володя.

І Кашка посміхнувся. Посмішка була трошки винувата й кумедна, бо у зброєносця не виявилося переднього зуба.

— Наш загін уже пообідав, — пояснив Кашка. — Ми сьогодні раніше за всіх…

— Значить, спати час, мабуть, — сказав Володя. — Мертва година.