Владислав Крапивін: Зброєносець Кашка

Після «розбійницької» хвилі прокотилася хвиля «жахів». Усім захотілося виряджатися привидами і кого-небудь лякати. Хлопці після відбою малювали на голих животах страшні пики, примотували до голови дерев'яні роги й безшумними стрибками підкрадалися до дівчачих дач. Але дівчата не спали. Вимазавши крейдою обличчя і загорнувшись у простирадла, вони зі зловісним підвиванням вешталися навколо дач. Одне слово, привидів розвелося видимо-невидимо, а лякати було нікого.

Потім прошуміло ще кілька хвиль, і найгрізніша з них називалася «ракетна».

Ракети з ядучим шипінням злітали над галявинами і, перекидаючись, падали в кущі. Часом вони згорали просто на стартовому майданчику. А ракета з гордою назвою «Сіріус-5» вибила кухонне вікно й потонула в казані з розсольником. Серед вожатих почалася паніка. Але ця хвиля вгасла сама по собі через нестачу реактивного пального.

І ось — стріли…

— Це, як я розумію, не ракети, — стурбовано сказав завгосп Семен Васильович. — Пального для них не треба. А матеріалу скільки завгодно. Поряд з кухнею соснові колодки лежать. Сухі, як порох. І прямошарові. Я їх для скіпок припас, для розпалювання. Було вісім колодок, а тепер, значить, п'ять. Куди три зникли? Он вони у повітрі літають з пір’їнами на хвостах. Ось так.

Усі дружно зітхнули й обернулися до вікна. За вікном був усипаний піском майданчик, а на майданчику стовп з репродуктором. У стовпі, не дуже високо від землі, стирчала стріла з червоною півнячою пір'їною. З'явився кудлатий подряпаний хлопчисько в зелених трусиках. Підійшов до стовпа. Поправив на плечі маленький, дуже зігнутий лук. Задер голову, подумав і знехотя підстрибнув, щоб дістати стрілу, не дістав. Почухав об плече підборіддя, знову поправив свій лук і неквапно пішов далі.

— От-от… — похмуро промовив Семен Васильович. — Про це я й кажу. Бачили? Йому, дармоїдові нещасному, навіть стрибнути як слід ліньки. Бо стріл у нього й без цієї вистачає. Три соснові колодки на стріли пустили? Паршивці…

— Три колодки, три колодки, три колодки… — басовито проспівав вожатий першого загону Сергій Привалов.

— Немає нічого смішного, Сергію Петровичу, — суворо й ображено сказала старша вожата Світлана. — Тут не опера, а педагогічна рада табору. Діти можуть покалічитися й дістати травм…

— Винуватий, Світлано Миколаївно, — озвався з кутка Сергій. — Більше не буду. Хоча повинен зауважити, що каліцтво й травми — не одне й те ж.

— Товариші, — докірливо сказала директор табору Ольга Іванівна. — Світлано, Сергію, не треба. Адже питання серйозне. Продовжуйте, Семене Васильовичу.

— А що тут продовжувати? Закінчувати треба. Наконечники на всіх стрілах, зверніть увагу, залізні, з жерсті. У вигляді конуса. З бляшанок робляться. Де вони бляшанки беруть, не збагну. А щодо дерева все ясно. Трьох колодок немає? Немає. А з кожної не менше сотні стріл повинно вийти. А то й дві. А ще обрізки дощок на це пішли…

Він зітхнув, шумно посовався на стільці й затих.

— Ольго Іванівно, у мене пропозиція. — Худа дівчина в окулярах піднесла руку. — Треба видати наказ, що стріляти з луків забороняється, а винним загрожує виключення. У своєму загоні я вже оголосила. Усно.

— Допомогло? — сумно запитала Ольга Петрівна.

— Ну… адже це усно. А якщо наказ за вашим підписом повісити на дошку оголошень…

— Не знаю, хто як, а я до цієї дошки й на сто кроків не підійду, — заявила Світлана. — її перетворили на щит для мішеней. Там уже висить, між іншим, один наказ — з доганою за самовільне купання. Здається, Юрію Земцову. У цьому наказі стирчать чотири стріли. Їх не забирають. По-моєму, навмисне… Я не розумію, Сергію, що тут смішного!

— Я серйозний, як надгробок.

— Надгробок скоро знадобиться мені. Від такого життя. Я зловила Ігоря Каткова, до речі, він з твого загону, і кажу: «Ви іншого заняття не могли знайти? Ви ж без очей залишитесь». А він хоч би що!

— Так? А що він сказав? — зацікавився Сергій.

— «Що, що»… Він відомий хуліган і базіка. Сам знаєш.

— Усе-таки, що відповів хуліган і базіка Катков?

— Як завжди, сказав дурницю: «Купатися нам не можна — кажуть, утопитесь. Загорати не можна — перегрієтесь. У ліс не можна — заблудитесь, на карусель не можна — запаморочитесь, стріляти також не можна… А дихати можна?» Нахаба! Сам з річки по дві години не вилазить!.. Ну, Ольго Іванівно, Сергій знову сміється!

— Справді, Сергію… — Ольга Іванівна похитала головою. У неї було повне, зовсім несуворе обличчя і розгублені очі. — Негаразд, Сергію. Адже це в твоєму загоні найбільше стрільців. Навіть дівчатка…