Владислав Крапивін: Зброєносець Кашка

До рюкзака потяглися чиїсь розчепірені долоні. Володя повільно відвів руку вбік, за борт. І відпустив пальці.

«Вогонь, який живий, він схожий на жар-птицю…»

Рюкзак важко гепнувся біля колеса, і Володя пружно стрибнув поряд. Він почув, як у кузові зойкнула Рая.

Володя вихопив олівець і аркуш з Кащиними віршами. Тепер було все одно. Він притиснув папір до борту машини.

Писав, пропускаючи букви й коми, і відчував, як спливають секунди. Потім крикнув:

— Раю!

Серед здивованих і стривожених облич він побачив Раїне обличчя.

— Слухай-но! — сказав він голосно й чітко, щоб жодної секунди потім не витрачати на повторення. — Зайдеш до нас, віддаси це. — Він простягнув записку.

— Ой Вово! Ой, буде тобі вдома… — швидко почала Рая, бо зрозуміла його одразу. — Ох і дурень…

Але він уже біг, і нашвидку підхоплений рюкзак незграбно стрибав у нього за плечем.

— Новосьолов! Що за фокуси! — Це кричала навздогін Рита, але Володя не озирнувся. Понад усе він боявся одного: не встигнути. Кеди ковзалися по сухій сосновій глиці.

Довгий червоний автобус уже гув напружено й нетерпляче. Ось-ось зачиняться з коротким зміїним шипінням двері! І здавалося Володі, що він уже чує це шипіння. Та, певно, це був зустрічний вітер.

Він устиг.

Він влетів у двері, і вони зачинилися, мало не прищемивши рюкзак.

Одразу ж Володя побачив Кашку. Він сидів біля вікна. Проте дивився не у вікно, а просто перед собою, поклавши підборіддя на спинку переднього сидіння. Поряд влаштувався Гена Молоканов. На пухких колінах він тримав Кащину паличку і з задоволенням розглядав її. «Видурив уже, тварюка», — мигцем подумав Володя. Він стулив уперед і суворо сказав Молоканову:

— Геть.

Той закліпав віями і не ремствуючи зліз із сидіння. Що тепер робити з паличкою, він не знав і нерішуче тупцявся поряд.

Кашка підвів голову. Випростався. І теж закліпав. Автобус уже мчав серед сосен, і на Кащиному обличчі миготіли швидкі тіні.

Володя кинув на сидіння рюкзак, уперся в нього кулаками. Так він і стояв, ледь зігнувшись, і дивився на Кашку. Кашка заусміхався.

В автобусі мовчали. Сергій мовчав і хлопці. Кашка повільно підсунувся до рюкзака й обняв його лівою рукою. Ніби це був не рюкзак, а хтось живий і добрий. І знову глянув на Володю. Дивився він знизу вгору, задерши гостре підборіддя. Посмішка його була все ще несмілива й трошки кумедна, бо не вистачало переднього зуба.

А Володя раптом помітив, що очі у Кашки не сірі. Вони світло-голубі з коричневими цяточками.