Владислав Крапивін - Зброєносець Кашка

— Ніяк не можеш, так? — тихо запитав він.

Володя похитав головою. Він дивився убік. По траві пройшовся вітер і пригнув голівки подорожника.

— Не ображайся, Кашко, — сказав Володя.

Кащині очі стали здивованими. Він зовсім не ображався. Коли Володя так вирішив, значить, так треба. Але було дуже сумно, і Кашка все ще сподівався, що знайдеться якийсь вихід. Може, Володя придумає.

— А якщо хоч на один деньок? — пошепки запитав Кашка. — Теж не можна, га?

— Розумієш, Кашко, ніяк… — Володя намагався говорити дуже м'яко і переконливо.

Кашка повільно зітхнув. Його гостренькі ключиці піднялися і впали.

«Треба було сказати йому одразу», — подумав Володя.

— Якби не цей лист, ми б неодмінно поїхали, — промовив він. — Слово честі… Та ми наступного року зустрінемося, — додав він майже жалібно.

— Угу… — озвався Кашка. Він сидів тепер, зігнувшись, і розколупував кору на пеньку. На Володю не дивився.

Пролунала за деревами сурма.

— Ну, ось, — полегшено промовив Володя. — Це вас на вечерю кличуть. Щось рано сьогодні…

Кашка повільно підвівся.

— Обтрусись, — сказав Володя. — Штани геть у смітті.

Кашка покірно дав себе обтрусити.

— Тепер усе в порядку… Слухай, Кашко, давай попрощаємося зараз. Ми ж завтра на різних машинах їдемо. Рано-вранці. Мабуть, і побачитися не встигнемо. А на вогнище вас, певно, не пустять, щоб завтра не проспали.

Кашка кивнув. Він стояв, крутив на животі ґудзика сорочки і не знав, що сказати.

Володя узяв двома руками його маленьку долоню. Долоня була в'яла. Зовсім не така, як раніше. Вчора чергові не пустили Кашку до їдальні, прискіпалися до плям смоли на пальцях, і Володя потяг його відмивати руки. Він тер їх величезним шматком мила, а Кашка верещав, дурів, і його слизькі долоні вислизали з Володиних пальців, як живі карасики. А зараз…

— Ну, біжи, — сказав Володя. — Час. Рушай, Кашко…

— Угу… — прошепотів Кашка. — Я пішов.

І він попрямував до табору.

«Якби можна було розірватися, — подумав Володя. — І додому, і до нього…»

Кащина похмура постать мелькала серед потемнілих сосен.

«Тільки б він не заплакав», — подумав Володя.

… Але Кашка не плакав. Навіщо? Так уже було. Поїхав кудись добрий хлопець Пимич. Пішов у далекі гори безстрашний мандрівник Костя. Всі зустрічаються, а потім розлучаються. Нічого тут плакати…

Зате Кашка скоро приїде додому, і вдома будуть мама і тато.

Кашка згадав про домівку, й одразу все просвітліло. Сльози розтанули. Кашка пішов далі, не похиляючи голови. Та ось він вийшов на галявину, де вони з Володею розкладали вогнище. Слід від вогнища був, як чорна латка на кошлатому трав'яному килимі. У Кашки знову зашкребло у горлі.

Сніданок був квапливий і короткий. Володя проковтнув противний теплий компот і швидше повернувся до своєї дачі.

Юрко Земцов мав рацію: слід було зібратися завчасно. Майже всі вже були готові, а Володя шукав під ліжками зубну щітку і ліхтарик…

Коли рюкзак був зібраний, Володя побачив, що в кімнаті вже порожньо.

Володя спритно кинув рюкзак за спину — обидві лямки на одне плече. Поправив картуза, що став незвичним: він майже не носив його в таборі. Взяв у кутку свою візерунчасту паличку. Озирнувся на порозі.

Постелі були прибрані, на підлозі сміття — клапті газет, сухі соснові голки і блискуча пряжка від сандалії. Плакат, на якому червонощокий сурмач грав побудку, відірвався верхнім ріжком від стіни і повис, як напівспущений прапор. Видні були тільки ноги сурмача й підпис: «Ура піонерському літу!»

От і все. «Синій Камінь», прощай! Було добре, отож зараз сумно. Але попереду теж багато хорошого, і тому сумно не дуже. Прощайте, скелі в дальньому кінці просіки, червона шипшина край галявин, жовті вогнища в сизих сутінках, червоний олень, що біжить через кущі… І маленький зброєносець Кашка…

Певно, так вже влаштовано в житті. Зустрінуться двоє людей і спершу поглядають один на одного похмуро й нетямуще, а коли ця похмурість зникає і хочеться бути разом, то раптом настає ось такий похмурий день. І треба прощатися. Тут уже нічого не придумаєш, у кожного своя дорога.

«Не треба більше зустрічатися з Кашкою, — подумав Володя, сходячи з ґанку. — Ні до чого з ним зараз зустрічатися. Хорошого від цього не буде ні йому, ні мені. Він ще розплачеться…»

Але Володі не пощастило. Він обійшов дачу і побачив, що уздовж алеї стоїть довга шеренга малюків. Уже одягнені в дорогу, з рюкзаками і чемоданчиками, вони вишикувалися для останньої переклички. Вітер сіяв водяний пил, і малюки стояли незвично тихі, принишклі. Серафима нервово розмахувала аркушем паперу і повторювала: