— Ні! Не скажуть!
— І мені влетить. Усі додому приїдуть, а мене немає. Знаєш, який переполох буде!
— А ти листа напиши. Якщо напишеш, теж влетить? — стиха запитав Кашка.
— Якщо напишу? Ні, тоді не влетить… Але я не знаю. Там видно буде, добре, Кашко?
— Добре… А що видно?
— Мало що. До кінця зміни ще он скільки днів. Раптом щось станеться! Або ти передумаєш. Або ще щось.
— Не передумаю, — з відчайдушною твердістю сказав Кашка. — Володю, а якщо не станеться? І якщо ні щось? Тоді поїдеш?
— Побачимо… Камшал звідси скільки кілометрів? Сорок? Сорок — це недалеко, правда ж… Ти сідай як слід. Візьми куртку, а то в тебе зуби цокотять.
— Тепло, — сказав Кашка, відчуваючи величезне полегшення і втому від тривоги, що минулася.
— Ногам тепло, а спині холодно. Дай укрию…
Куртка пахла смолою і березовим димом.
Володя ножиком знімав з палички залишки кори. Чорні кубики і трикутники сипалися Кашці на коліна. Свіжа білизна візерунка яскраво виділялася на дереві, потемнілому від вогню.
Уночі Кашка писав листа. Попросив у Валі — Мавпячого Царя — ліхтарика, вкрився з головою і виводив у зошиті великі літери:
«Здрастуй мамо. Я живу тут добре. Мамо у мене є друг. Його звати Валодя. Мамо можна Валодя приїде вгості ми будемо разом гуляти і за ягодами. Мамо я живу добре тому-шо Валодя. Я придумав вірші…»
Після віршів писати було нічого. Кашка полегшено зітхнув і поставив таку крапку, що простромив папір.
Але одразу він згадав, що обіцяв подарувати вірші Володі. Що ж, писати ще раз? Стільки слів! Таких довгих! Придумати усе це було, мабуть, легше, ніж написати…
Кашка подумав і акуратно відірвав половинку листа з віршами. Мамі він їх і так розповість, коли приїде. А це — Володі…
А вранці, коли поснідали, Кашка зник.
Серафима ходила по табору і тихо гарчала від злості. Понад усе вона не любила, коли хтось із малюків зникав з очей.
— Нехай вже краще на головах танцюють, аби у мене на очах, — часто повторювала вона.
Кашка ніколи не бився і на голові не танцював. Це було просто чудово. Правда, останнім часом він почав кудись зникати. Але потім з'ясувалося, що він ходив з Володею, і Серафима заспокоїлася.
Проте сьогодні він зник сам. Володю Серафима побачила на ґанку першої дачі, а Кашки там не було.
— Слухай-но, де твій зброєносець? — роздратовано заговорила Серафима. — Цілу годину бігаю по табору, висолопивши язика. Не можу знайти ні його, ні тебе. У мене за планом розучування пісні, а твій Голубєв…
— Навіщо так багато слів, — крізь зуби озвався Володя. Він сидів на бильцях ґанку й зашивав покришку волейбольного м'яча. Голка не хотіла встромлятися у товстий панцир і встромлялася у пальці.
— Де Кашка? — повторила Серафима.
— Я що, на ланцюгу його тримаю? У-их… ф-ф-ф… — Він засунув у рот палець і з ненавистю впірився у голку. Нитка вискочила з вушка. — Біс би тебе проковтнув, — із серцем сказав Володя.
— Мене? — обурилася Серафима.
«Тебе — само собою», — подумав Володя, але вголос промовив:
— Затягни мені нитку… будь ласка.
— Ну тебе з ниткою.
Вона рушила далі на пошуки.
Звичайно, Серафима не здогадувалася, що й Володю стривожило зникнення Кашки. Він провів вожату очима й стрибнув у траву, клянучи безтолкового зброєносця, Серафиму, м'ячі, нитки, голки і білий світ. Поколотий палець болів страшенно. Покришку Володя закинув у куток, а голку забув на бильцях (згодом на неї сяде Гена Молоканов, але це не входить у нашу розповідь).
Кашку Серафима побачила несподівано. Його і Мишка Зикова вела назустріч Тося Крючкова. Вона йшла з суворим виглядом і тримала хлопців за коміри. Кашка йшов покірно, тільки сопів, а Зиков хвицяв Тосю босими п'ятками, обурено скрикував і намагався вирватися. Проте марно: Тося була найбільшою дівчиною у таборі. Сильнішою від багатьох хлопців з першого загону. Ростом із Серафиму.
— Одержуй, Симо, своїх гавриків, — хрипким басом сказала Тося. — Билися, розумієш, у кущах, аж гілля тріщало. Ледве розчепила. Особливо ось цей. — Вона труснула Кашку.
Голова у Кашки хитнулася.
— Спасибі, — зітхнула Серафима. — Ти їх, Тосю, пусти. Тепер не втечуть… Ну, що скажете?
Кашка нічого говорити не збирався. Зате у Мишка слова рвонулися, як барабанний дріб. Часті, гарячі, переконливі.
— Серафимо Павлівно! Він мов шалений! Ми сидимо, а він — раз! Ми сидимо в Вальком, розмовляємо, а він — трах! На, мене! Мов навіжений! Ні за що! Ми про нього навіть не говорили, сидимо з Вальком на галявинці біля кущика, а він як вискочить! Торох по спині! Я думав, він грається, він знову — раз! З усієї сили, тільки мимо…
Читать дальше