Владислав Крапивін - Зброєносець Кашка

Ні, ще трошки не так.

«Я гілок сухих і глицю знайду…» Бо ж для вогнищ потрібні тільки сухі гілки.

Але враз Кашці стало шкода скельця, для якого не залишилося місця у віршах. Він спробував вставити його замість «галяви». Спершу слова не хотіли вкладатись у рядок, а потім раптом лягли, і Кашка аж підскочив од радості.

Коли Кашка з пригорщею сухої соснової глиці примчав до Володі, поруч із ним він побачив Раю.

Рая і Володя про щось розмовляли. Кашці це не сподобалося. Хотів він бути удвох із Володею. Тільки з ним, щоб ніхто-ніхто не заважав. І навіщо Рая сюди прийшла? Та й розмова була якась пуста.

— Така холоднеча сьогодні, — говорила Рая. — Аж дрож проймає.

— Угу, — озвався Володя.

— Ти наших дівчат не бачив?

— Ні, не зустрічав, — сказав Володя, схиляючись над хмизом для вогнища.

— Хотіла у волейбол розім'ятись, а на майданчику немає кого.

— Вештаються десь, — зауважив Володя і переломив об коліно товсту гілляку. — О, Кашка! Ось сюди сип. Якраз сонце.

— Здрастуй, Кашко! — чомусь зраділа Рая.

— Здрастуй, — похмуро сказав він і заходився коло вогнища.

— Просто дивно, як він виріс, твій зброєносець, — звернулася Рая до Володі. — Коли у табір приїхали, він значно менший був. А зараз якийсь витягнутий став. Чи мені здається.

— Здається, — відказав Володя. — За два тижні не можна помітно вирости.

«Правильно», — подумав Кашка.

Рая ще постояла поруч, потім нерішуче промовила:

— Піду пошукаю наших.

— Тільки про вогнище не розказуй, — попередив Володя.

Рая пішла.

— Вона хотіла, щоб ми запросили її з нами посидіти, — казав Кашка й насупився.

— Та облиш ти, — заперечив Володя. — Дуже їй потрібно з нами сидіти. Вона дівчат шукає.

Він узяв скло і спрямував на голки сонячний колючий промінчик. Від яскравої цятки виріс і побіг жовтий вогник. Лизнув гілки.

За хвилину, коли вогнище вже переможно стріляло іскрами і палахкотіло полум'я, Кашка запитав:

— Адже це не в останній раз, так? Адже ми потім іще можемо розкласти?

— Хоч щодня… Ти, Кашко, сідай. Сідай поруч.

Кашка сів. Він сів так, що плечем відчував Володин лікоть.

— Я вірші склав, — раптом сказав Кашка. — Про вогнище. — Він дивився у неяскраве вдень полум'я і напружено чекав, що скаже Володя. Хвилі теплого повітря перекочувалися через ноги, і спині було холодно. Тому Кашка час від часу здригався.

— Вірші? — перепитав Володя. — Сам складав?

— Угу…

— Ти диви… Я одного разу пробував вірші складати… Для однієї дівчинки. Але нічого не вийшло. А у тебе вийшло?

— Угу, — знову сказав Кашка.

— Почитай, га?

Ні, Кашка не міг так одразу. Ніяково було й боязко.

— Я не вмію. Я краще напишу й віддам. Тобі… Гаразд?

— Згода. Тільки не забудь…

«… Тільки не забудь», — сказав Володя і раптом зрозумів, що йому й справді цікаво, які вірші вийшли у Кашки.

І приємно, що Кашка сказав йому про ці вірші. І ще він з подивом відчув, що плювати йому на всілякі глузування щодо няньок і подібних дурниць. Тобто не зовсім плювати. Хто буде дражнитися, той дістане. Але Кашку від себе Володя не проганятиме й не тікатиме від нього.

І ось що ще дивно: ніколи й нікому Володя не розповідав, що якось намагався складати вірші для Надійки, а Кашці сказав про це одразу, спокійно й довірливо…

— Ти не забудь написати, — повторив він. — Я твої вірші додому повезу. На пам'ять…

«Додому повезу», — сказав він, і Кашку раптом шпигонуло передчуття близької біди. Саме біди.

Адже зовсім скоро прийде день, коли Володя поїде до міста. А Кашка — в Камшал. У різні сторони.

У різні сторони…

Він досі не думав про це. А зараз почав думати і зрозумів, що вже ніяк не проженеш це очікування близького від'їзду. Ніяк. Бо все одно настане той день. Дні минають швидко.

— Во-лодю… — стривожено почав Кашка. — Знаєш що, Володю? Я придумав. Їдьмо до нас у гості. Коли табір закінчиться.

Він тільки зараз це надумав. Ось цієї хвилини. Але це був вихід. Якщо Володя поїде, йому, може, сподобається в Камшалі. І тоді, може, він захоче приїхати ще раз. І ще. А йому сподобається! Там вони щодня розкладатимуть великі вогнища…

Володя вийняв з вогню почорнілу паличку. Вона димилася, і по обвугленій корі бігали іскри.

— Ну, Кашко… — невпевнено. сказав Володя. — Таке вигадав… Тобі, певно, вдома влетить. Скажуть, кого це ти привіз…