Владислав Крапивін - Зброєносець Кашка

Володя лежав на животі й читав книжку.

— Володю, — радісно зашепотів Кашка, — дивися, мама пише: «Нехай приїжджає». Поїдемо, так?

Володя не одразу зрозумів. Потім відкинув книгу. Ох, нехай йому біс! Певно, Кашка всерйоз утовкмачив собі це в слову…

— Бачиш, мама пише: «Будемо дуже раді…»

От, не було клопоту!

Але ж він насправді тоді пообіцяв. Як же тепер викрутитися?

А втім… Чи треба викручуватися? Коли вже обіцяв… Додому вже, звичайно, дуже хочеться. Але ж Кашка також…

Володя сів у ліжкові. Ех ти, Кашко… Ось він стоїть перед ним, тонконогий малюк — зброєносець. Дивиться радісними сірими очима. Повірив уже.

А може, справді з'їздити? На кілька днів. Удома, звісно, буде прочухан, але… певно, не дуже сильний. Рая відвезе записку. Батько зрозуміє. Мати? Пошумить і теж заспокоїться. Адже в Білий Ключ він також сам їздив, а був на рік молодший.

Може, й справді з'їздити? Бо роз'їдуться вони з Кашкою в різні сторони і, хто знає, чи побачаться коли ще.

— Добре, Кашко. Адже у нас ще чотири дні. Домовимося.

— Три, — насторожено сказав Кашка. — А хіба ми ще не домовилися?

— Ну… Ет, нехай. Домовилися. Якщо все буде гаразд, то домовилися… А що це за лист іще?

— Ой, він тобі. Я навіть забув…

Від кого б це? Треба ж, від Надії! Цікаво… Але він прочитає, коли ніхто не заважатиме. Так краще.

— Ну, Кашко, йди досипай. Бо нам Серафима дасть жару.

— Дасть, — радісно погодився Кашка.

Він зник, а Володя розпечатав листа.

Вово, здрастуй!

У мене радість. Батько наш їде у відрядження у Ленінград і мене бере з собою. А по дорозі ми до вас заїдемо на три дні. Ти мені все місто покажеш. Пам'ятаєш, ти обіцяв? І театр, і кістяк мамонта в музеї, і пристань, і літній трамплін. Я знаю, ти 23-го з табору приїдеш. Ми до вас теж двадцять третього приїдемо. А до нас у Ключ ти збираєшся? Зустрінемось — домовимось. Ура!

… Юркова мильниця свиснула над Володиною головою, вдарилася об стінку і розвалилася на половинки. Володя не ворухнувся. Він дивився на лист, ніби хотів прочитати, який же придумати вихід. Та виходу не було. Тут або, або… Але ніякого «або» бути не може. Тому що Надійка — це Білий Ключ, це озера з темною водою і лусочками місяця, і зірки серед листя, і сонячні зарослі вулиці, і веселощі, і нічні вогнища…

Але… «Вогонь, як живий, він схожий на жар-птицю…»

Як же йому тепер пояснити? Як розповісти, що таке ця кругловида задьориста дівчина?

Ех, Кашко, Кашко! Не щастить тобі, зброєносцю…

А Кашка спав, лежачи ницьма поверх ковдри. Йому приснився великий червоний літак у дуже синьому ранковому небі. Він летів так низько, що пригиналися верхівки беріз. Літак весело тріщав і блищав склом.

Цей останній ранок був безсонячний і вогкий. Уночі пройшов дощ. Володя, прокидаючись, чув стриманий шепіт краплин і зітхання вітру. Зараз дощу не було, але важкі хмари так і не розвіялися. Володя розплющив очі і побачив у вікнах вологе похмуре світло.

Вставати не хотілося. Володя закинув руки, вчепився в спинку ліжка і потягнувся. Заскрипіла сітка. «Дивно якось виходить, — подумав Володя. — Скоро я встану і, певно, ніколи в житті вже не ляжу на це ліжко. І в цій кімнаті, може, ніколи вже не буду». Він розглядав нефарбовані дошки стелі зі звичним рисунком тріщин і сучків. Просто над головою були два круглі сучки, схожі на клоунські очі, і третій, що нагадував сплюснутий ніс. Під «носом» уздовж дошки йшла коротка широка щілина, ніби розтягнутий у тонку посмішку рот. Це було знайоме обличчя стелі. Воно дивилося на Володю кожний вечір і кожний ранок. Тепер уже не дивитиметься.

У напіввідкрите, затягнуте марлею вікно сочилося повітря, пахнучи дощем. Володя зіщулився і випустив залізні прути спинки.

Знову почулося діловите сопіння. Володя повернув голову. Юрко Земцов сидів у ліжку, тримав на колінах рюкзак і вкладав у нього своє майно.

— Не терпиться? — байдуже запитав Володя.

— А навіщо час гаяти? — Юрко покрутив у руках волейбольну покришку, що лопнула по всіх швах (узяти чи викинути?) і втопив її в рюкзаці. — Одразу зберешся, тоді клопоту менше. А ти чого кислий? Усе-таки додому їдемо. Неохота?

А й справді, чому йому анітрохи не весело? Адже додому! Так же хотілося додому! Надія приїде. Але одразу ж він зрозумів чому.

Кашка.

Володя згадав вечірню розмову. Вони зустрілися за огорожею табору, серед великих сосен. Подалі від чужих очей. Кашка сидів на пеньку і дивився на Володю, піднявши маленьке гостре підборіддя.