Владислав Крапивін: Зброєносець Кашка

— Весь табір не спить, — обережно зауважив Кашка. Він, певно, не знав, як сприймати Володиві слова. Як наказ чи так просто?

Володя пірнув у намет. Зброєносець поліз слідом. Всередині все вже було готово: лежали два солом'яні матраци під ковдрами, дві подушки. В кишеню, пришиту до парусинової стінки, хтось устромив гілку шипшини з рожевими квітками.

— Це ти постарався? — із сумнівом запитав Володя. Кашка зніяковіло закліпав очима.

— Ні… Дівчата приходили, великі. Мені сказали, щоб я не заважав, а самі все зробили.

— Чи ти ба… — здивовано промовив Володя.

— Одну звати Рая, — уточнив Кашка. Він, як заповз у намет, так і стояв накарачках, очікуюче дивлячись на Володю.

Володя сів на матрац. Робити було абсолютно нічого. Належало після обіду спати, але спати, коли ніхто не примушує, міг тільки ненормальний. Як поводитися зі своїм зброєносцем і що взагалі з ним робити, Володя теж не знав. І через це відчував себе ніяково і скуто.

— Де твої речі? — запитав він.

— Речі?

— Ну, рушник, зубна щітка, мило. Ми два дні житимемо тут. Адже знаєш…

— Я забув, — занепокоївся Кашка, — Можна, я збігаю за ними? Я швидко збігаю.

«Можеш не поспішати», — подумав Володя. Але промовчав і кивнув. Самому було добре. Володя витягнувся на матраці. Але одразу згадав, що і йому треба йти за своїм «майном». Ну що ж, іти то й іти…

Неподалік від намету його гукнули:

— Новосьолов!

Це була Рая. Худа, коротко пострижена дівчина з другого загону. Володя знав її і до табору: вони жили в сусідніх будинках.

На Райці були чорні штани і синя футболка, а над плечем стирчав лук з ялівця.

— Знову тренувалася?

Рая повільно похитала головою. Незважаючи на войовниче вбрання, вона здавалася трохи збентеженою.

— Шуліка ходив над узліссям, — пояснила вона. — Я хотіла зачепити його. Чорні пір'їни потрібні. Старі вже обшарпалися на стрілах,

— Не влучила?

Рая знову похитала головою. Вона пішла поруч, збиваючи пучком стріл колоски високої трави.

У глибині душі Володя був радий, що Рая схибила. Але це була погана радість, і Володя розізлився на себе.

— У мене є пір'їни, — сказав він. — Тільки білі. Візьмеш?

— Я до чорних звикла.

— Як хочеш…

«Шкода, що вона дівчина, — подумав Володя. — Завтра я напевно їй програю. Навіть з обідраними пір'їнами вона обстріляє мене, як дошкільня».

— Це ти мого намета обладнала? — запитав він.

— Я. А що?

— Так…

— Ми всім хлопцям допомагали, — квапливо сказала Рая. — Бо ж інакше у вас розгардіяш буде.

— Так, мабуть, — миролюбно погодився Володя. Подумав і додав: — Спасибі.

— Зброєносця не змінив? — обережно запитала Рая.

— Де там…

— Я б тобі віддала свого, але у мене Свєта Матюшова. Сміятимуться ж усі: у хлопця зброєносець — дівчина,

— Та нехай уже… — сказав Володя.

Коли він повернувся до намету, Кашка був уже на місці. Він сидів на тугому матраці, зіщулившись і уткнувшись гострим підборіддям у коліно. Побачивши Володю, підвів голову й квапливо промовив:

— Я все приніс.

— Добре, — сказав Володя.

На коліні залишилася від підборіддя маленька червона пляма.

Кашка почав терти її долонею. Потім тихенько запитав, не підводячи очей:

— Мені що тепер робити?

— Поки що нічого, — стримано відказав Володя. — Вірніше, що хочеш.

— А завтра?

— Та й завтра теж… Видно буде.

Кашка зітхнув.

— Є ще таке правило, — згадав Володя. — Якщо зі мною щось трапиться, ти за мене повинен будеш стріляти. Але зі мною нічого не трапиться.

— Звичайно, — Кашка знову посміхнувся своєю кумедною посмішкою.

Ззовні почувся захоплений вереск і сміх. Володя вистромив голову. Із сусіднього намету зі свистом вилетіла подушка, потім розкуйовджений Мишко Зиков, а за ним жовта мильниця. Мишко перекинувся через голову, ухопив мильницю і шпурнув її в темну щілину намету. Ніби гранату в амбразуру ворожого дзоту. Після цього, затуляючись подушкою, кинувся всередину. Намет заходив ходором. Усе було ясно: Юрко Земцов і його зброєносець припали один одному до душі й розважалися з усіх сил.

Володя обернувся. Кашка прислухався до веселого галасу. Очі його були розкриті широко-широко. Сірі здивовані очі під вигорілими смужками брів.

«Заздрить, певно», — подумав Володя. І раптом пожалів малюка Кашку.

— Дурниці, — сказав він похмуро. — Земцов з Зиковим дуріють. Мабуть, робити їм більше нічого. А ми… а у нас іще діло є. Ти допоможеш?

Кашка здивовано відкрив рота, потім заусміхався і кивнув. Володя поклав на коліна пучок стріл.