— Нічого, — пробурмотів пан Еліс. — Я нічого не бачу.
— Там! Ось там, на горизонті! — заверещала Зоя.
Далеко-далеко в морі виднілося крихітне вітрило. Вони не відривали від нього очей, аж поки вітрило не перетворилося на цяточку, а потім щезло взагалі.
Еліси мовчки попрямували назад до готелю. Підійшовши до ґанку, вони зупинилися і глянули на трьох страшенно пошарпаних курчат на даху.
— Нехай їхня подорож буде безпечною, Одіне, — тихенько мовив пан Еліс, і вони зайшли всередину.
Давно вже минула північ, коли у двері хтось голосно загупав. Пан Еліс спустився вниз прямо в піжамі. Надворі бовваніли дві мокрі з голови до ніг постаті. Одна була низенька й огрядна, а друга — висока й кошлата.
— Ми все кружляли по колу, — вишкірився Сіґурд.
— Він навіть не знає, як користуватися вітрилом, — захихотіла пані Тиблетовата. — Цілком безнадійний. Насамперед…
— Він загубив весло, — договорив за неї пан Еліс. — Можете не розповідати.
— Великі хвилі, дуже мокро, — пояснив Сіґурд. — Вітрило впало.
— Він, звичайно, опинився під ним, — додала пані Тиблетовата. — Намагався виплутатися з-під нього, не бачив, що робить, і зіштовхнув мене за борт…
— Буль-буль, — вишкірився Сіґурд. — Вітрило стало шмяка-бяка. Пані Теплахата зробила великий шубовсь. Зробила дуже-дуже-дуже великий шубовсь.
— Ну, може, вже досить, Сіґурде. Ти також добряче шубовснув.
Пані Тиблетовата повернулася до пана Еліса:
— Він теж, звичайно, впав.
— Буль-буль, — додав пан Еліс. — Заходьте всередину. — Він увімкнув світло. — Пенні! Зою! Тіме! Спускайтеся вниз. До нас щойно прибули двоє поважних гостей.
Сіґурд стояв у коридорі, а під його ногами утворювалася величезна калюжа морської води.
— Завтра я приношу жертву богам Вальгалли за щасливе повернення, — сказав він.
— Чудово, Сіґурде, — погодився пан Еліс. — Але матимеш тільки шматочок шинки і все. У нас тут немає свиней, овець і корів, тож мусиш задовольнитися шматочком шинки.
Сіґурд стояв і шкірився до всіх, немов велике радісне дитя. Зненацька він ухопив пані Тиблетовату в обійми й міцно її поцілував.
— Сіґурд подобатися пані Теплахата. Подобатися дуже-дуже.
— Ой… Сіґі! — пані Тиблетовата стала червона як рак.
— Мені тебе люблю! — проголосив Сіґурд, шкірячись ідіотською посмішкою. А тоді знову схопив її в обійми.
— Гаразд, уже досить, — утрутився пан Еліс. — Негайно припиняйте. Час уже покласти цьому край.
Готель «Вікінг» у Флотбі був відомий на всю Британію — не завдяки смачній кухні чи розкішним морським краєвидам, а тому, що там жив і працював справжній вікінг. Люди приїжджали з далеких країв, щоб побачити Сіґурда. Врешті-решт, там було на що подивитися. Він мав страхітливу чорну бороду й вуса, і скрізь, де б він не бував, усі звертали на нього увагу. Можливо, тому, що він частенько вимахував над головою своїм величезним мечем Носодлубом.
Ніхто не був до кінця певний, яким чином цей Сіґурд з’явився у Флотбі наприкінці XX сторіччя, але Сіґі розповідав усім чудернацьку історію:
— Я з Гедебі в Данії. Пливу з Ульриком Чорнозубом. Сиджу дуже довго на човні і мені дуже нудно. Велика бойова флотилія. Ми пливемо всіх убити і все грабувати. Але спускається туман, як чорна хмара, хмара-примара. Човни в тумані, нічого не видно, ніби шолом упав на очі. Ми слухаємо море. Я сиджу на носі човна, а човен налітає на скелю, трох-торох. Я падаю. Плюсь. Дуже мокро, дуже зимно. Я встаю. Де човен? Човен пропав. Я лізу на кручу. Підходжу до хати. Агов! Це ж я! Там вивіска зі мною — готель «Вікінг». Я заходжу. Ось і я. Сіґурд із Гедебі в Данії. Вітаю, доброго ранку! У кожній кімнаті тепла ванна. Дуже добре, дякую. Туалети ось там. На добраніч!
Тут Сіґурд кланявся своїм слухачам, і всі йому гаряче плескали. Багато разів він розповідав цю байку. Адже майже рік уже мешкав у готелі «Вікінг». Бідолашних власників готелю, пана і пані Елісів, він доводив мало не до сказу.
Пояснювалося це все дуже просто. Сіґурд потрапив з десятого сторіччя прямісінько в двадцяте. Відтоді змінилося багато речей, і Сіґі ніяк не міг до них призвичаїтися. А пан і пані Еліси ніяк не могли призвичаїтися до нього.
Читать дальше