Джеремі Стронґ - Вікінг у моєму ліжку

— Дякувати Господу, він зрозумів, — захекано вимовив пан Еліс. Але тут вікінг став навкарачки й узявся повзати кімнатою.

— Гав-гав-гав! — Сіґурд подивився на пані Еліс, висолопивши язика. — Гав-гав!

— Не вірю своїм очам. Та ж він подумав, що це якась гра, — застогнав пан Еліс. Він ухопив Сіґурда й поставив його на ноги. — Сіґурде, курчата — де вони? Ми хочемо їсти, їсти курчат. Обідня пора. Розумієш?

— А, курчата. Ням-ням. Я даю жертву богам. Даю курчат богам з Вальгалли. Я кажу: «О, Боги, будьте добрі, і пані Теплахата не йде від нас».

— ДЕ НАШІ КУРЧАТА? — заревів пан Еліс.

Сіґурд замовк і холодно подивився на пана Еліса.

— Я показую тобі, — спокійно вимовив він і потупотів сходами вниз. Вивів їх надвір і показав на дах ґанку.

Ґанок був увінчаний трикутним фронтоном з дерев’яними шпилями на кожному куті. На кожен із цих шпилів було настромлено по курчатку — обскубаному й готовому до печення.

Пан Еліс ладен був кинутися на Сіґурда з кулаками, але тут він побачив вираз вікінгового обличчя. Той дивився вгору з напівзаплющеними очима, піднявши руки до небес.

— Почуй мене, Одіне! — вигукнув вікінг. — Почуй мене, Торе! Почуйте мене, всі боги Вальгалли! Прийміть мою маленьку жертву і промовте до серця пані Теплохати, щоб вона не їхала від нас. Промовте до сердець пана Еліса, пані Еліс, Тіма і Зої, котрі опікуються мною, щоб вони не проганяли пані Теплухату, — Сіґурд поволі опустив руки.

Пані Еліс похилила голову й завела Сіґурда в готель.

— Вибач мені, — пробурмотіла вона. — Я не зрозуміла. Вертайся до себе, Сіґурде, а ми натомість приготуємо телятину.

Панові Елісу раптом сяйнула думка. Він пішов до пані Тиблетоватої, пояснив їй, у чому справа, і запитав, як би вона вирішила цю халепу. Пані Тиблетовата подивилася йому прямо у вічі і сказала, що відповідь на це цілком очевидна:

— Ви пропонуєте мені роботу, я погоджуюся, залишаюся тут, і всі будуть щасливі.

Ось так і почала працювати в готелі «Вікінг» пані Тиблетовата.

А курчата ще дуже довго залишалися на даху ґанку.

Зоя пояснила, що вікінги вважали цілком нормальним приносити подібні жертви:

— Зазвичай, мені здається, це бувала свиня чи корова. Нам про це розповідали у школі.

Ніхто не міг би сказати, завдяки курчатам на даху, Сіґурду чи пані Тиблетоватій, але щоразу більше й більше людей приїжджало й поселялося в готелі «Вікінг».

Невдовзі готель став процвітати, усі номери були завжди заповнені, і їх доводилося бронювати заздалегідь — за кілька місяців.

Літній сезон завершувався у Флотбі великим Карнавалом вікінгів. Мешканці містечка тижнями до нього готувалися. Це була грандіозна подія, з парадами на вуличках, оркестрами і вечірнім Бенкетом вікінгів. Під час бенкету мали бути танці.

Сіґурд нагадував маленького хлопчака. Коли він уперше побачив на вуличках вікінгів, то подумав, що це його нарешті розшукав Ульрик Чорнозуб. Він сидів біля вікна, дивлячись на все це замисленим і відсутнім поглядом. Зоя присіла поруч. Вона сподівалася, що в такий день він, навпаки, буде збудженим і веселим. Цього вона не очікувала.

— Сіґі, ти згадуєш свій дім?

— Гедебі, — хрипко вимовив вікінг. Побачивши стількох людей, перебраних у вікінгів, він відчув, як защеміло йому серце. Зоя залишила його на самоті.

Пізніше того вечора вони всі пішли в бік гавані, де мали бути танці і розкішна учта.

Посеред гавані на хвилях погойдувався невеликий човен, що імітував собою бойове судно вікінгів. З боків він був захищений щитами і мав смугасте вітрило. І ще він мав ніс у вигляді драконячої голови (зроблений з фарбованих коробок з-під яєць). Сіґурд подивився на це з усмішкою і сказав: «Човник-дитятко», — від чого всі розсміялися.

Почалися танці, а Сіґурд залишився стояти біля гавані, дивлячись на море.

— Усе з ним буде добре, — сказав Тім.

— Піду й поговорю з ним, — мовила пані Тиблетовата. — Можливо, зможу його вмовити прийти й потанцювати.

Вона попрямувала до гавані.

Минула година, і аж тоді пан Еліс раптово усвідомив, що в залі так і не з’явилися ні Сіґурд, ні пані Тиблетовата. Усі вже закінчили їсти, а їх і досі не було. Серце завмерло йому в грудях, коли він збагнув, що могло статися.

— Зою, Тіме, Пенні! Швиденько, за мною!

Вони ледве проштовхалися крізь танцюристів і вийшли на тепле літнє повітря. Одного погляду на гавань вистачило для підтвердження їхніх здогадів. Човна вікінгів там не було. Вони побігли вздовж муру до берега й почали вдивлятися в темне море.