Олександр Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

— Ти прийшов битися чи миритися? — з-під лоба дивлячись, запитав Шаркань, простягаючи гостеві свою пазуристу лапу.

— Я зайшов дорогу напитати! — Пинтя з острахом потис двома руками смарагдовий палець, що був як його плече. — Бо тут у вашій рівнині чорт ногу зломить. Не те що в наських горах: вийшов на полонину — і все як на долоні.

— А пощо тобі, чужоземцю, Закляте місто? — Шаркань поволі заспокоювався.

— Хочу побачити принцесу Геремію, яка, коли усміхається, то з її уст злітає ружа, а там, де ступає, виростає срібний сад.

— Пощастило тобі, небораче! — тепер уже з ніздрів дракона йшов дим. Це означало, що він цілком вгамувався. — Якби ти потрапив до моїх братчиків, тобою вже б закусили на обід. А я зарікся людей їсти. Через це й нагнівалася на мене родина. Кажуть, що я занехаяв стародавній драконівський звичай і ганьблю їхнє чесне ім’я.

Пинтя не знав, що й чинити. Почувався ні в сих ні в тих. Бо з драконами ніколи діла не мав і, чесно кажучи, не вельми прагнув мати. Як кажуть, від біди подалі.

— Ну що, розбійнику, вип’єш за здоров’я нашого синочка? Неси, Марійко, найкращого трунку для кума! — вже цілком розвеселився Шаркань. — А Закляте місто он там, — показав він кігтем на захід. — Бачиш, як блищить вдалині? Се Мідна хаща. Вона на сонці грає. За нею одразу — Скляна гора. Її звідси не видно, бо прозора. А далі вже — Закляте місто. Я ті місця знаю, бо літав тудою до батьків.

Тим часом приятелі Пинті, добряче виспавшись, були вельми стривожені відсутністю отамана. І навіть розмірковували, кого посилати другим на дерево. Час від часу згори щось гриміло і навіть здавалося, що там хтось співає.

Яким же було здивування мандрівців, коли з неба справді почав спускатися дракон, на плечах якого сидів Пинтя. Він тримав у руках чималеньку діжечку і горланив розбійницьку пісню. Дракон намагався йому підспівувати, але не знав усіх слів. Тож тільки баском підвивав.

Вони приземлилися неподалік і довго прощалися. Розбійник обіймав Шарканя і запевняв, що справді його поважає. Той же увесь час намагався Пинтю поцілувати, твердячи, що ніколи не забуде свого першого гостя, і кликав його кумом. Тим часом Прунслик, Кудлош і Молибог сиділи, сховані у високій траві, витріщаючись на це потішне видовище. Але з місця не зрушили, доки дракон не полетів геть.

І лише коли Пинтя прогорланив: «Де ж ви, страхопуди, бодай вас качка копнула?! Я вам гостинців приніс!», розмахуючи барильцем та клунком пирогів, що передала Марійка, вони вилізли зі сховку. А оскільки були голодні, як пси (хай Кудлош мені вибачить), то миттю строщили все, що там було. Запивши духмяні смаколики чудовим червоним винцем, вони подобрішали і вслід за отаманом затягли розбійницької пісні, якої, певна річ, теж не знали. Тому кожен співав її по-своєму. Час від часу їм із висоти допомагав Шаркань, горлаючи єдиний рядок, який запам’ятав: «Пливи, хто вміє плавати. А ні — то йди на дно!». На все це здивовано глипав карим оком кінь Молибога, що смачно розкошував у пишному різнотрав’ї. Тож ніч під самотнім деревом минула для всіх незабутньо і весело.

Подейкують, що молоді дівчата дуже люблять згадувати веселощі минулого свята зранку наступного дня. І ті згадки здаються їм чи не кращими за сам вечір. У наших мандрівців все було навпаки. На світанні у всіх тріщали макітри. Навіть у Молибога, який давненько не пив не тільки вина, а й звичайної водиці. Але що не зробиш заради товариства! Тож зранку кволі й невиспані подорожні доїли Марійчині гостинці, повсідалися на коня і подалися прямісінько на захід — тобто в протилежний бік, з якого визирало сонце.

Розмова не в’язалася, бо всі куняли. Пинтя іноді повністю провалювався в сон і вивалювався з нього лише тоді, коли коняка оступалася на ямі чи камені. Розбійникові снилися повітрулі, які несли його на пташиних крилах до себе додому. Церцерушка була поруч. У неї чомусь замість пташиної голови була людська, хоча все тіло було вкрите пір’ям. Земля миготіла під ними далеко внизу. Парубкові було лячно лежати горілиць, не притримуючись руками. Можливо, сон був навіяний вчорашніми небесними враженнями. А може, це сновидіння було пророчим. Хтозна. Недарма кажуть, що всі сни — від Бога.

Пинтя уві сні гладив біляве волосся Церцерушки, що куйовдилося на вітрі. «Душко моя!» — промовив він уголос і з переляку розплющив око, чи не почули побратими від отамана такого кумедного словечка. Аж тут Пинтя помітив таке, що його сон мов корова язиком злизала. Бо попереду на коні сидів він сам. Отже…