Олександр Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

— Гей-го! Бий тривогу! Ми загубили Прунслика, нетяги! — озирнувся розбійник назад, де поміж шовкових трав ледь помітно стелився за ними слід. — Кудлоше, як ти пропустив таке історичне падіння?

Пес винувато махнув хвостом, бо ненастанно гасав по полю, ганяючи дрібних пташок та метеликів. Бігти тільки услід коню його собачій натурі було нестерпно.

— Здається, Прунслик хотів повернутися на Тихе озеро, — понуро мовив Молибог. — Певно, скористався нашою неуважністю.

— Хоч би й так! Але якби цей слинько хотів покинути нас, то міг це зробити будь-якої хвилини, — почухав потилицю Пинтя. — Ми ж його не тримали силою.

— Тут, певно, не обійшлося без якогось чаклунства! Гр-р-р-р! — ошкірився Кудлош, і наші приятелі розсміялися.

— Не треба було нам приносити барильце вина, — скрушно зауважив лицар. — Воно ніколи до добра не доводить.

— Вам все недогода! — зітхнув Пинтя. — То що робитимемо, братове?

Повертатися знову до піднебесної тополі йому не хотілося. Тим паче, що ясний блиск Мідної хащі був уже цілком виразний. Хотілося їхати тільки вперед — туди, де манила невідомість.

— Зрештою, він нас по сліду знайде, — зауважив Кудлош, забувши, певно, що в Прунслика не такий чутливий ніс, як у нього.

— Як так, то й так, — вирішив отаман. — Кажуть, що в дітей, дурнів і п’яниць — найкращий янгол-охоронець. Якщо Прунсликові суджено бути з нами, то ми ще зустрінемося. Вйо!

Молибог пришпорив коня і вони помчали ще швидше, адже на одного вершника було вже менше. Живий небіжчик мав рацію. Прунслик справді зіскочив сам, помітивши, що Пинтя задрімав, а обличчя мертвяка було сховане за забралом шолома і він мало що бачив. Мисливець тихенько гепнувся у високу траву і непорушно лежав, вичікуючи, чи не помітять його зникнення. Якби мандрівці повернулися, то він відбрехався б, що впав ненароком і знепритомнів.

Однак подорожні віддалялися, аж доки цілком зникли з очей. Втікати Прунслик вирішив ще вчора. Піти відкрито від друзів йому було соромно. Бо ж кому не ганьба зізнаватися у власному боягузтві? Тому під вечір він непомітно підливав усім побільше вина (навіть Кудлошу, який хлебтав його з лицарського шолома), одначе сам мисливець майже не пив.

Найбільше в світі Прунслик не терпів неясності. Він усе хотів знати наперед. А тут він достеменно втямив, що поруч із розбійником, навіть тричі славним, ніколи не знатимеш, що трапиться у найближчі п’ять хвилин. Видно, у нього все ж не клоччя було в голові. Таке життя було для Прунслика занадто нервовим. Отриманих за ці два дні вражень йому вистачить на кілька років наперед. Але Прунслик не врахував, що опинитися на самоті — ще не означає позбутися пригод.

Проте повернімося до наших сміливців, які вже здивовано зиркали на небо, що дедалі більше переповнювалося кривавою барвою. Складалося враження, що попереду велетенська пожежа.

— Сподіваюся, Шаркань нам не збрехав, — сторожко вдивлявся вдалину Пинтя. — І це не всепожираючий вогонь пекла, де мене вже зачекалися, а відблиски Мідної хащі.

Подорожні безстрашно їхали далі й незабаром уже виразно забачили попереду велику руду пляму, що з кожним скоком коня набувала дедалі чіткіших обрисів. Так і є: це був ліс, але дуже дивний. Усе в ньому було червоного кольору: дерева, гілки, листя і навіть трава.

На узліссі Мідної хащі стояла химерна хижка. Таке враження, наче її робили діти, настільки вона була недоладна. У неї не було жодної правильної стіни, вікна чи дверей. Усе якесь кострубате, криве і на око міряне. Біля халупки горіла ватра, дим з якої одразу схвилював мандрівців. Адже вони вже добряче зголодніли. Окрім Мандрівного вояка, що, як відомо, до живих не належав.

Назустріч подорожнім із хижки вийшло дивне створіння. Точніше, людина, але щось у ній було жаске. Під’їхавши ближче, мандрівці зрозуміли, що саме їх вражало. Ця істота мала дві людські голови, які усміхалися великими рідкими зубами. А коли ватага Пинті заїхала у двір, почвара раптом розпалася на дві половини. І тоді з’ясувалося, що це насправді дві людини: але одна — без рук, а друга — без ніг. А щоб рухатися, безнога вилізала на безруку. Таким чином одна з них слугувала руками, а друга — ногами.

«Нехай мене спалять живцем, якщо це не сатанинське кодло!» — перехрестився отаман, в якого від побаченого застряг клубок у горлі. Тим часом дві людинки знову з’єдналися в одну і поквапилися назустріч гостям.

— Раді вітати вас у Мідній хащі! — всміхалися дві великі голомозі голови з вибалушеними очима та маленькими кущиками рудого волосся біля вух. Видно, тутешній панівний червоний колір наклав відбиток і на їхню зовнішність. — Куди вам шлях стелиться, подорожани?