Єжи Брошкевич - Велика, більша й найбільша

Щохвилини хтось із тих, хто смагнув під штучним сонцем, напинав підводну маску і переступав межу між повітрям і водою, щоб і собі трохи поплавати чи залюбки пополювати з фотоавтоматом на якогось цікавого підводного звіра.

— Може, трохи поплаваємо? — запитала Меда.

Але Горошок та Іка мовчали. Нема чого критися — вражень багато.

Вони трохи притомилися.

Замість них відповів Голова:

— Пора! — пригадав він. — У вас більше немає часу!

І вже аж тоді, коли човен виринув з цитриново-жовтих хвиль моря, до Горошка повернулася здатність говорити.

— Даруйте, — сказав він, — але я хотів би тут обміркувати… одну річ.

— Яку? — спитали одночасно Голова, Меда і професор Лалос.

— Ви що тут уже зовсім не працюєте?

Всі троє, і навіть Онео (він сидів мовчки поруч Іки), розреготалися.

Відповів професор.

— Ми працюємо, — пояснив він серйозно. — Всі працюємо. Але ніхто з нас не робить того, що можна зробити механічно, тобто з допомогою машин. Ми висуваємо і здійснюємо тільки нові ідеї… Зовсім нові.

— І ви всі це вмієте? — здивувався Горошок.

— У кожного по-своєму, — відповів професор. — Одні клопочуться дрібничками… інші — справами, що стосуються цілих світів.

Горошок опустив голову.

— Так, — зітхнув він. — Що ж ми таке проти вас?

Тут Меда обняла його.

— Думай про що-небудь інше, — промовила вона.

— А можна знати, про що саме? — гостро спитала Іка.

— Про те, — відповіла Меда, і її золоті очі заблищали привабливіше за найпрекрасніші зірки, — про те, якими ви станете!

Саме тієї миті човен на повітряній хвилі підплив до знайомої вже нам Сріблястої Кулі.

Голова підвівся. Всі споважніли. Настав час прощання.

Горошок і Іка зблідли. Довелося швидко ковтнути слину і кілька разів глибоко зітхнути, бодай щоб не заревти. Зрештою, і Меда, і Онео також на якусь мить замружилися, голос Голови помітно затремтів.

— Ми розлучаємося з вами, земляни, — сказав він. — Щасти вам!

І тоді Іка кинулася Меді на шию.

Розсталися без слів.

Знову замкнувся за дітьми блакитний коридор, знову вони пройшли крізь “прохідну” стіну і підбігли до нижнього вікна знайомої зали.

Ще мить яку видно було човен з чотирма вегами на борту, золоті Медині очі, випростану над головою руку Онео.

А потім усе зникло. Срібляста Куля ринула в зоряну безодню, до Землі, з швидкістю, перед якою ніщо і час і простір — зі швидкістю думки.

Веги дивилися вгору.

— Мені дуже сумно, — прошепотів Онео.

Меда нахилилася до нього.

— Ми ще зустрінемося з ними, Онео, — сказала вона.

А Голова звернувся до професора.

— Професоре, — сказав він, — треба стерти з їхньої пам’яті усі згадки про тутешнє перебування, бо їх матимуть за брехунів або, ще гірше, за психічно хворих.

— Це передбачено, — кивнув головою професор.

Але тут Меда схопила їх за руки.

— Я благаю вас, — озвалася вона голосом, що йому неможливо було опиратися. — Дуже прошу. Зітріть подробиці. Але одне хай їм залишиться: хоча б невиразна, неясна, туманна згадка про красу і пригоду. Хай живе у них у душі ця згадка, як сон, як живе в душі у поетів передчуття кращого в житті вірша!

— Так! — загукав Онео. — Так!

Голова і професор уважно дивилися на них. Нарешті Голова кивнув.

— Хай буде так, — промовив він.

Знову всі підвели очі. Небо з його мільярдами зірок було мовчазне і чисте. Аж от професор Лалос показав на рій ледь помітних цяточок.

— Там — Земля.

— Ти диви, вже десять хвилин сьомої, — промовив Горошок.

Вони сиділи на великій галяві перед руїнами королівського замку. В небі блимали зірки. Повіяло прохолодою. Вечір снував тіні.

— Уже? — здивувалася замислена Іка.

— Та-а-ак, — протягнув Горошок. — Засиділися, як… як… два зайці на межі. Що ми, власне, робили?

— Як що? Прогулянка, потім руїни… Власне, нічого.

— Твоя правда.

— Але було чудово.

Горошок кивнув головою.

— Справді, чудово.

— Знаєш що? — знову почала Іка.

— Що?

— Це має бути… — замріяно говорила вона, — це ж чудесно, скажімо… скажімо, вміти писати вірші. Як це там? “Очей моїх принада… Люблю я осені прощальний смуток…” Це ж, мабуть, чудесно. Правда, Горошуню?

— Звичайно! — поважно відповів він.

Помовчали. Аж от Горошок підвівся.

— Пора.

І вони рушили. Йшли, що крок задираючи голови до незмірно високого неба.

— Отам — туманність Оріона, — промовив Горошок.

— А я, а я, — прошепотіла Іка, — назвала б її туманністю… ну, наприклад… туманністю Меди.