Єжи Брошкевич - Велика, більша й найбільша

— Що… що це таке?! — вигукнув він не своїм голосом.

— Що це таке? — прошепотіла Іка.

Так, вони знову стояли на сцені посеред величезної зали.

— Це, — сказала (голосом, схожим на звук скрипки) поетка Меда, — це просто ніби ваше кіно. Тільки наші вчені винайшли вже такі картини, до яких можна увійти… Просто ввійти туди. І переживати все наяву.

— Все? — грізно видихнув Горошок.

— Все, — посміхнулася Меда. — І смак, і запах, і дотик… і загалом — усе… як у житті.

— Отже… отже… — заїкався Горошок.

— Отже, — сказала Меда, — все це було ніби фільм. Не було справжньої небезпеки, справжньої пожежі, нападу, моря. Тільки актор дитячого театру Онео був справжній актор. А головне…

Горошок і Іка перезирнулися й похнюпилися.

Їм було сумно і соромно. Отже, усе, чого вони зазнали, було лише нібито фільмом? Виходить, увесь їхній страх, зусилля і хвилювання були марні?

— Прошу вас, дорогі мої, — попросила Меда, — подивіться на мене.

Діти звели очі — спершу Горошок, потім Іка. Одначе їхні обличчя ясно говорили про те, що вони думають, і думки ті були гіркі.

— Ні, — ніби відповідаючи їм, вигукнула Меда. — Головне для вас і для нас — було справжнє. Справжнє, як і саме життя. Головне і ваша доброта, і хоробрість.

Перед її голосом не можна було встояти. Ічине лице прояснилося. А Горошок?

— Я думаю… — пробурмотів він, червоніючи з радості.

— …що в цьому немає нічого особливого, — зашарівшись, як і Горошок, докинула Іка.

— Нічого особливого ми не зробили, — знову почав Горошок.

— …і взагалі на Землі, — доказала Іка, — всі діти вчинили б так само.

— Тільки давай без пропаганди! — прошепотів Горошок.

На щастя, його не почули. Бо саме тієї миті почав говорити професор Лалос.

— Пробачте, — сказав він, — ми знаємо про те, що ви самі часом буваєте… з наукового погляду… не дуже бездоганні.

— Правда! — пробурмотів Горошок, виразно дивлячись на Іку. — Прикро, але… це так.

— Ми знаємо також, — говорив професор, — що люди іноді чинять не тільки добрі діла, але й злі, жорстокі.

— Це правда, — тихо сказала Іка. — Нам за це соромно. Але… це правда.

Тоді знову забрав голос Голова вегів.

— Дорогі земляни, — промовив він вельми урочисто. — Ми знаємо, що це правда. Але ми знаємо й інше: у людей є надія. Серед вас знайдуться такі, які зможуть захистити Землю від напасті.

Горошок ніяк не міг здобутися на слово.

— Що ж ми зможемо… — почав був він. — Ми ж… ще…

Проте Іка не дала йому доказати. Для неї настала хвилина натхнення, піднесення, захвату. Дівчинка затремтіла, на очі набігли сльози.

Вона сп’ялася навшпиньки і піднесла обидві руки над головою.

— Зможемо! — вигукнула Іка. — Так, зможемо!

Овація всього залу тривала добрих десять хвилин. На сцену перелетіли нові крісла, якісь незнайомі веги підняли Іку й Горошка на руки. Звідусіль з величезної зали пливли до них цілі рої літальних дрібних, з духмяним ароматом квітів.

А потім на великому килимі Іка, Горошок, Онео і троє представників повільно облетіли всю залу. Вони пливли повз тисячі крісел, повз усміхнені вегські обличчя, під безперервним дощем квітів. Коли ж нарешті, не тямлячись з утоми й хвилювання, знову опинилися на сцені, у залі двічі пролунав гонг.

Голова звернувся до зали:

— Ставлю на голосування: хто за те, щоб визнати Землю Планетою Надії?

На величезному екрані тієї ж миті спалахнув звивистий, поцяцькований візерунок.

— Вісім тисяч! — підсумував професор Лалос. — Одностайно!

Голова підніс руку.

— Веги! — промовив він. — Надзвичайний З’їзд вегів оголошую закритим і закінчую його вітанням на честь Землі.

Зала спалахнула тисячами золотих вогнів, і тієї ж миті величезна баня безгучно розсунулася.

А за якісь півхвилини всі крісла з представниками знялися вгору, мов величезний рій, і помчали на всі чотири сторони веганського світу.

Горошок штурхнув Іку ліктем.

— Чула? У них тут теж і досі збори та засідання. Ніякого тобі прогресу.

— Цить… — накинулася на нього Іка, але цього разу нічого вже не допомогло: троє дорослих вегів і Онео почули, як “другий голос” Горошків вимовив ті слова, і всі зайшлися сміхом.

Голова так реготався, що зрештою на нього гикавка напала.

— Але ж, — сказав він, — але ж візьміть до уваги, що це перші збори за сто десять веганських років.

Горошок кивнув головою.

— Тоді це ще нічого, — погодився він…

А Іка вже звернулася до найсимпатичнішого, на її думку, професора Лалоса.