Єжи Брошкевич - Велика, більша й найбільша

Справді, пожежа поступово ширилася, і над лісом займалася велика заграва. І хоч полум’я не дійшло ще до пляжу, але крізь заслону дерев уже досягав розпечений подув.

— Сідай у човен! — наказував Горошок. — Сідай у човен і бери його на коліна… того гожого!

— А ти?

— Я попливу за вами… подумаєш, якийсь кілометр.

— А якщо течія? Або… Горошку! Акули?

— Аякже, — огризнувся Горошок, — одразу й акули? Це тобі не Земля!

— А в лісі хто був? — скрикнула Іка. — Гороб’яче опудало?

Горошок безпорадно озирнувся. Зелене місто мовчало, аж от… Горошок посварився до нього кулаком.

— Ви що, оглухли? — гукнув він. — Осліпли?

І раптом обоє оглянулися, бо в повітрі немов забринів далекий кришталевий жіночий сміх. Можливо, вони помилилися, а можливо, то був якийсь птах?

— Горошку, — тихо озвалася Іка.

Горошок усе ще сердився.

— Бачиш? — пробурмотів він. — Техніка, чудеса гравітації… а як дійшло до діла, то самим доводиться мізкувати. Сідай у човен! Хутчій!

— Стривай, — схопила його за плече Іка. — А оті пруття і стебла? Адже вони мають бути легші за воду! О! Пліт!

— Який пліт? — не зрозумівши, перепитав Горошок.

— Який?.. От який!

Іка накреслила пальцем на піску пліт: дві довгі, зв’язані пасками в’язки, переплетені поперечними лозинами.

Щоки її пашіли. І саме тут Горошок зробив нечуване: схопив Іку за плечі і поцілував її в розпашілі щоки.

— Збожеволів? — вигукнула вона.

Але Горошок не розгубився.

— Не збожеволів! Іко! Ти — Копернік! Колумб! Без жартів! Геніальна ідея!

Обоє мовчки заходилися працювати.

Чотирнадцять найдовших гілок (по сім у кожній в’язанці) стягнули пасками. Потім поклали поперечки — дрібніші галузки, а закріпили їх маленькими вітами. Жар дедалі дужчав.

— Ух, як жарко, — простогнала Іка.

— Бери пліт! — командував Горошок. — Ну! Піднімай над головою. Зараз ми його кинемо об землю.

— Що ти робиш!

— Іко! Це перевірка на міцність!

— Ага!

Великий, завдовжки п’ять метрів, пліт важив не більше, мабуть, двадцяти кілограмів. Діти легко підняли його вгору, з розгону кинули на пісок і…

І радісно перезирнулися. З лівої в’язки випало лише дві маленькі гілочки.

Щоб закріпити їх, вистачило кількох секунд.

— Ну? — спитала Іка.

— Дуже просто, — відповів Горошок. — Хлопця кладемо в човен. А самі… на пліт. Тримай! Ти вестимеш човен на мотузці, а я беруся за весло… і попливемо. Розумієш? Прямуємо на Зелене місто!

Іка сіла ближче до корми плоту, щоб зручніше було тягти човен з Блакитним Хлопцем — він усе ще був непритомний. Горошок, забрівши до пояса в воду, відштовхнув спершу пліт, а потім човен від берега.

Нарешті й сам вибрався на своє місце і взяв у руки весло.

Весло було коротке й незручне до веслування, а тим більше з плоту. На щастя, почався, мабуть, відплив, і вони швидко віддалялися од берега. Це було дуже вчасно. Бо здавалося, що узлісся попало під гарматний обстріл. Пожежа гуркотіла, розкидаючи іскри. Великі дерева вибухали від жару, наче гранати. Палаючі уламки летіли навсебіч.

Аж от, певно, вибухнуло якесь велике дерево: над лісом буцімто звилася сліпуча ракета. Потім друга, третя…

— Оце так, — пробурмотів Горошок. — На тій галявині вже, мабуть, можна самотужки варити сталь.

І раптом Горошок розсердився.

— Це ж казна-що!

— Що таке? — здивувалася Іка.

— У них тут такі вибухові ліси і жодної вогневої сторожі. Чудасія! Якась дивна ця їхня “вища техніка”!..

— Ні, гарно… — прошепотіла Іка.

— Тьху! — ще більше розсердився Горошок. — Хлопець тобі гожий, пожежа гарна… а найпрекрасніше те, що ми троє могли б спектися в оцій твоїй красі!

— Була б теляча печеня? — спитала вона наївним голоском.

— Ти знову своєї?

— Ні, Горошуню, не своєї, — відповіла вона тим самим тоном. — Але, може б, ти… почав би… вже трішки й веслувати?

І справді, цими словами Іка обеззброїла його. Він хотів щось бовкнути, тим більше, що долоні вже горіли од весла, але все скінчилося тим, що він — уявіть собі! — розреготався. Точнісінько так, як його батько полагоджував хатні суперечки.

— Гаразд, — сказав Горошок, — попливли!

Навкруги яснішало, мов удень. Пожежа і справді мала надзвичайну і вже зовсім не земну силу вогню і світла. Схоже було, що одночасно працюють кільканадцять зварювальних апаратів. Небо блідло, никли зірки.