Юрий Збанацкий: Курячий бог

— Ти загубив щось, Сергійку?

— Нічого…

— А то ти шукаєш?

— Шукаю…

— А коли знайдеш, то даси мені?

Сергійко мовчить. Не може ж він сказати людині в очі, що вона безсоромна нахаба. Він ще нічого не знайшов, а вона вже присікалась: «Віддай!»

Юлька взагалі завидюща. Найзавидющіша в усій їхній групі. Хай тільки хто щось принесе в садочок, Юлька миттю з рук вихопить. Бо вона найбільша і найсильніша від усіх. По роках — то ще й молодша від Сергійка, а на зріст — ого, яка вигналась. І руки в неї найдовші. І очі найгостріші. І до кожного вона прилипне.

Тільки почав свої пошуки Сергійко, вже й вона тут як уродилася. Притьмом вихопила з рук зелену кульку.

— Це мій! Мені його мама купила. А я загубила.

От же й брехуха! Але Сергійко не розсердився. Тільки сказав: — А от мами таких і не купляють. Вони на дереві ростуть.

— А от і купляють. Бо це мій м'ячик.

Сергійко тільки презирливо гмикнув: м'ячик! І відступив убік — не сперечатися ж з дівчиськом.

— Грайся. А я собі не таке знайду.

Скоро «м'ячик» набрид Юльці. Знов почала в руки Сергійкові дивитись.

— А що ти тут шукаєш?

Сергійко уперто мовчить. Було б з ким говорити!

Вопи копаються в камінцях. Уперто, мовчки. Сергійко уважно перебирає камінець за камінцем, забув про все, навіть Юльки вже не помічає. А та не стільки свої камінці розглядає, як за Сергійковими руками стежить. Коли шукає людина, то щось же вона та знайде. Ось Сергійкове серце стріпнулось радісно. На одному камінці він помітив дірочку. Швидко підніс його до ока — не світиться. А Юлька вже розгадала його таємницю.

— Курячий бог?

Сергійко розчаровано кинув камінця.

— І зовсім ніякий не бог.

— Коли знайдеш, то віддаси мені? Добре?

— Я собі його на шию повішу.

Юлька не образилась. Навпаки — вона й інших до діла закликала.

— Дівчата! Хлопчики! А йдіть-но сюди.

За хвилину вихованці ретельно порпалися в гальці. Вихователька спокійно собі ніжилась у холодочку. Видно, роздумувала на дозвіллі, чому б це солдат так раптом замовк. То по два листи в день слав, а це жодного за тиждень немає.

На березі враз зчинився галас. Діти за щось побились, пересварились, хтось уже рюмсав, а Люба ніяк не могла прогнати з голови думок. Вона дорікала солдатові, а той стояв навитяжку, виправдувався.

— Тьотя Люба! А він б'ється…

Мов хвиля морська змила того солдата. Кинулась до дітей. Вони оточили виховательку, а Юлька найперша голосить:

— Сергійко камінець віднімає.

— А от він і не її! То мій! — сердито кричить Сергійко. — Я його знайшов. А вона вихопила. Хай віддасть…

— І не віддам! Це мій бог.

Юлька, як завжди, брехала безсоромно у вічі. Хвилину тому Сергійкові нарешті всміхнулась доля: не вірячи у власне щастя, він вертів у руках плоский димчастий камінець з манюсінькою дірочкою. В таку дірочку просили нитку — і…

— Ага, знайшов!

Ще й блиск радісний в очах не погас, а вже камінець у Юльчиних руках.

Тепер Сергійко домагався у виховательки правди.

— То я знайшов! Хай віддасть.

— Не прискіпуйся! — прискає дикою кицькою Юлька.

Вихователька суворо зиркає на Сергійка. Знову цей непокірний хлопчисько. То він десь сховається, то кота кашею розмалює. А це вже з дівчатками заводиться.

— Момот! Дай Юльці спокій.

Мов палицею по голові огріла. Мало того, що в очевидячки бога відняли в людини, так ще й Момотом обізвали.

— То мій курячий бог! — закричав він з відчаєм. — Хай віддасть!

— Вона — дівчинка, — пояснила вихователька. — А дівчаткам хлопчики завжди повинні потакати.

Ні, таки ж не було, в світі правди і не буде.

— Все їм, все дівчаткам вашим! — обурився Сергійко.

Юлька, задоволена і щаслива, переможно посміхнулась, показала крадькома Сергійкові язика та й подалася геть, затискуючи в жмені змокрілого від поту курячого бога. За нею потяглася вся дітвора.

Лише Сергійко стояв на місці похнюпившись.

— Ти собі ще знайдеш, — втішала його тьотя Люба. Ображений хлопець мовчки почовгав геть від гурту.

Скільки Сергійко пам'ятає — страждав ні за що. Батько з дому повіявся, а бабуся його, Сергійка, Момотом взиває. Мама на роботу ходить, а його, Сергійка, з дому в садочок випроводжають. І в дитсадку так: він не хоче свого прізвища й чути, а його Момотом кличуть. Він ніколи перший ні з ким не заводиться, тільки за себе постоїть, а виховательки мамі скаржаться — Сергійко сякий і такий. Та що там говорити! Раз у житті людині поталанило — курячого бога знайшов, так знов притьмом відняли, серед білого дня з рук вихопили. Куди ж тут, скажіть, будьте ласкаві, веселитись?