Юрий Збанацкий: Курячий бог

Зачарованими очима оглядав чудернацькі металеві тини. Через рідке плетиво загорож п'янко пахли диво-квіти, вкрадливо шелестів сріблисто-зелений тамариск. Сергійко навіть не здогадувався, Що він є давнім символом Криму, не звертав на нього ніякої уваги. Зате пильно придивлявся до веселих будиночків, розкиданих в акацієвих та горіхових заростях. Час від часу сідав на зелених лавах, розставлених пообіч стежки, мабуть, тільки для того, щоб Сергійко міг на них якусь хвилину посидіти. На тих лавах відпочивали поважні люди в барвистих піжамах та халатах, байдуже ловили в скельця захисних окулярів безмежжя морських обріїв. Сергійко, якщо й сідав на котру з лав, то не задля відпочинку — його вабили простори, відбиті в тих скельцях.

На кожному кроці перед ним відкривався великий і таємничий світ, куди так довго йому був заказаний шлях. І став той світ чарівний і зрозумілий. Здавалось Сергійкові, що не лише сьогодні, а завжди він був вільний і жив на цьому морському березі. На якусь мить пригадалась тьотя Люба, але він відразу ж про неї забув. Хай собі скільки хоче журиться за ним та плаче, Сергійко все одно, поки всього не побачить, не сходить усіх стежок від небокраю до небокраю, — в садочок не повернеться.

Повільно йшов берегом. За ним пильнувало сонце. Сергійко петляв, мов заєць, звертав із стежки на стежку, а воно за ним назирці. Та все підіймалося вгору і вгору. І чим вище підбивалося сонце, тим коротшою ставала Сергійкова тінь, тим гарячіше пекло в лоба та потилицю. І тоді він розсудливо скинув з сухорлявих плечей дитсадівську матерчату майку та передбачливо обв'язав нею свою біляву голову.

Пустотливі морські хвилі грайливо ловили за ноги купальників. Тих, хто дражнився з морем, було дуже багато. Лежали на самій межі моря з берегом, сміливо віддавши ноги на поживу хвилям; лежали на дерев'яних низьких тапчанах, лежали на гарячому камінні; ховалися в скупий холодок від полотнищ, випнутих на чотирьох тонких палицях.

Глянув Сергійко на те лежбище і відразу ж збагнув, що трапив на «дикий» пляж. Ще б пак! Про нього стільки говорилося між дорослими. Виховательки в садочку, прибиральниці, кухарі в їдальні тільки й мріяли вголос: «Ех, повалятись би на «дикому» пляжі». А ще чув Сергійко, що на цьому пляжі відшукати курячого бога легше, ніж з'їсти манну кашу в час сніданку.

Оглянувшись, Сергійко не побачив зеленої огорожі дитячого садка. Значить, зайшов далеко, тут його ніхто, навіть сама тьотя Люба, не знайде. Можна й зупинитись. На «дикому» пляжі йому місце знайдеться. І уже кому-кому, а йому підвернеться під руку хоч один курячий бог.

За хвилину сухорляве засмагле тільце Сергійка, мов голка в сіні, загубилося серед пляжного люду. І хоч би його й розшукувала тьотя Люба, і навіть не одна, а з усіма виховательками — все одно б не знайшла.

Та тьотя Люба поки що не тривожилась. Про Сергійкову втечу ніхто не здогадувався.

Сергійко несміливо чалапав по камінню. Навколо лежали і сиділи зморені спекотою і безділлям люди. Навіть море їх уже не чарувало і не тішило. Одні тихо дрімали, прикривши капелюхом чи хустиною очі, інші мрійно перебирали виноградні грона, з-під парусинових піддашків виглядали чиїсь нерухомі ноги. Ніхто на Сергійка не звертав ніякої уваги. І все ж віп поглядав на всіх з підозрою і недовір'ям. І на тих, що вже носили чорпе, як кіптюга на казані, смаговиння, і на тих, хто ще був тут білим, як крейда, чужорідним тілом на всьому пляжі. На них, біластих, як сало, аж дивитись було ніяково. Зате як приємно глянути на людину, що вже призвичаїлась до кримського сонця, засмаглу, чорну, як ніч, від голови до п'ят. Ненароком Сергійко задивився на одну таку тітоньку.

— Хлопчику, тобі місця мало на березі?

Сергійко не відразу збагнув, що тітонька зверталась саме до нього. Зрозумів тільки тоді, коли навіть через захисні окуляри побачив сердитий вогник в очах.

— Тобі сказано — не заступай сонця.

Сергійко панічно позадкував до моря й тут наштовхнувся на дивного чоловіка. Був він такий худющий і височезний, що в те аж повірити було відразу неможливо. І хлопець роззявив рота та видивився на цю людину? Довгань чи то боявся води, чи, може, не хотів мочити своїх сатинових трусів, які сягали йому трохи не до колін. А може, то він був такий нервовий, що його сердили навіть морські бризки, які грайливо кидались йому на ноги. З огидою стріпуючи то однією, то другою кінцівкою, він потоптався якийсь час біля води і, не скупавшись, відійшов геть. Довго вмощувався на гарячому камінні.