Юрий Збанацкий: Курячий бог

Сергійко на хвильку уявив, що то він з Вовою втік із садочка, а тьоті Любі непереливки. Так їй і треба, щоб не присікувалась даремно. «Як тобі не соромно, Момот?» От тепер і хай пошукає його та порюмсає трохи, щоб знала, як взиватися.

Та скоро йому стало жаль виховательку, мовби вона вже й справді за ним сльозувала та побивалася.

А в цей час знову далекий голос:

— Мо-омот! Сергійку Момот!

Це тьотя Люба кличе. Швидше погрозливо, аніж плачучи. Сергійко ховає голову в коліна, гнівно чмихає — так він і відгукнувся! Хай скільки завгодно кличе — він все одно не об'явиться.

— Не бачили хлопчика? — чути, дверима рипнула.

— Не видно було, — байдуже шеботнула спичаками бабуся.

— На території теж не стрічався, — додала тітка Заворина.

— Кара мені з цією дитиною… — із сльозами в голосі проспівала тьотя Люба та й зачинила двері.

Сергійко зітхнув вільніше — не знайшли. І був задоволений: хай помучиться, хай побігає тьотя Люба, то більше не взивати-меться.

— Сердита сьогодні Люба, — озвалась бабуся Настя.

— Будеш сердитою, коли солдат не пише, — пояснила тітка Заворина.

Сергійко знав, що тітка Заворина не обдурює — казали, що їй про всіх і все відомо. І був дуже вдоволений: не пише — і молодець. Не варто такій вреднючій писати. Коли він, Сергійко, виросте і стане солдатом, він теж їй на злість жодного листа не напише. Жодиого-жоднісінького. Хай знає, як прискіпуватись задарма…

Тітка Заворина врешті наговорилась — таки пішла кущі підстригати. Бабуся, чути, теж почалапала на веранду: любила вона проти сонечка мружитись.

Тиша така запанувала, аж у вухах дзвеніло. Тільки миші десь шаруділи та шкрябали. «Танцювали миші по бабиній хижі…» Аж моторошно хлопчині стало. Ждав — може, хто покличе.

Не кликали. Ніби забулися про Сергійка. Он у піонертаборі втекли хлопці — три дні їх шукали. А про нього, бач, як швидко забули. А коли забули, то він тут даремно не буде висиджуватись. Він не маленький, щоб задарма сидіти та винюхувати мишачі нори. На злість усім візьме та й вилізе. Але до моря все одно не піде. І не купатиметься. І з тьотею Любою не говоритиме, і листа їй, коли стане солдатом, не напише. Краще піде до тітки Заворини та подивиться, як вона кущі стриже. Чи так, як стригли в голярні Сергійка, чи інакше?

Він тихцем вибрався з комірчини. І примружився. У вестибюль так сліпучо світило сонце, що Сергійкові аж завертілися в очах зелені кола.

Тітка Заворина клацала ножицями не згірш од справдішнього голяра. Тільки й того, що ножиці мала величезні: навіть не могла такої крокви втримати в одній руці, стригла обома. Хвацько стинала кучері на терновій загорожі, та ще й пісеньку мугикала під носа: «Трапив, Жучку, пану в ручку…»

Сергійко мимоволі торкнув долонею свою стригу. Золотаве волоссячко ледь здиблювалось, навіть за пальці не чіплялося, тільки лоскітно поколювало чутливі пучки… Гладив голову та й думав: коли б то тітці Заворині таку машинку, як у справжнього перукаря! То вже, паневне, під корінь би вистригала отой живопліт.

Стояв віддалік, дивився зацікавлено. Підійти ближче він боявся. Тітка Заворина така, що відразу спіймає за руку та й спровадить тьоті Любі.

Густе дерево, густе та розлоге, розкішною кропою зовсім сховало Сергійка від сторонніх очей. А йому здавалося, що він ненадійно схований. Поглядав на шершавий стовбур та роздумував, як би то видряпатись угору та у гущавині затаїтись. Звідтіля всіх бачив би, а його ніхто б і не помітив.

Вже підняв руки, хотів стовбур обійняти, та враз побачив серед листя якесь дивне яблуко. Придивився, а їх аж четверо зліпилося докупи, міцно до гілки присмокталися. І зовсім низько. Сергійко тільки руку простягнув і вже за весь кетяг учепився. Розглядав знахідку уважно та дивувався. Дуже подібне до яблука, але не яблуко. І не груша, й не абрикос, і не персик, і на цитрину не схоже. Диво та й годі: кругле, як м'ячик, зелене з прожовтю, в густих пухирцях, немов не справжнє, мов для новорічної ялинки вготоване. Але живе, прохолодне, з терпким запахом.

Відкрутив одне, довго вертів у руках, принюхувався. Забувся навіть, що від тьоті Люби ховається, що збирається на дерево видряпатись. Одне тепер цікавило Сергійка — що воно в його руках за морока, як воно, оце дивне яблуко, зветься та чи можна ним поласувати?

Вже був підніс зелене диво до рота і зуби нагострив, аж слинка потекла. Але роздумав. А що, коли його не можна їсти? Бабуся завжди жахалась, коли він брав до рук зелене яблучко: «Отруїшся, нерозумний хлопчисько».