Мірко Пашек - Острів тисячі самоцвітів

— Як ти цього дійшов?

— У тій плантації. Доки з дерев струменів сік, був там і сагіб, бо той сік — багатство. Але допіру перестав текти — сагіб пішов собі.

— Гм… — муркнув Тікірі замислено. — То, гадаєш, пан Ліндсей теж ушиється, як удома в нас витягне з-під землі всенькі самоцвіти? То було б добре… Хоча, — додав смутно, — хоча самоцвітам у нас не буде краю. Бо ж ціла Ланка зроблена із самоцвітів. Цього дійшов уже я.

— Як?

— А так, — мовив Тікірі таємниче. — Думаєш, ти один такий, у кого варить казанок?

Перш ніж Бандала зміг відказати, розступилися джунглі, і на широкому просторі, порослому сухою травою, хлопці побачили істоту, яка вразила їх і налякала дужче, ніж перед тим гадюка тік-палонга. Була це жінка в білому європейському одягу, як дві краплі води схожому на той, що його носила пані Ліндсей. Жінка стояла спиною до них біля купи якогось довгастого каміння й завзято водила олівцем по аркуші паперу.

Сон про чарівне місце без сагібів нараз розтанув.

Першої миті хлопці не сумнівалися, що то не хто інший, як пані Ліндсей: вона або всюдисуща — так гадав Тікірі, — або, незбагненно як, змогла найти їх і тут, аби покарати зате, що поранили її сина Жожо, — так пояснював її присутність Бандала.

— Назад! — просичав він так само, як опівдні, коли вони спіткалися з гіканеллою.

Але Тікірі не зрушив з місця.

— Постривай!..

— Та це ж пані…

— Ні! — засміявся Тікірі, який уже щось помітив. — Поглянь, у неї чорне волосся!

— Тьху… — здивувався Бандала. Йому було прикро, що цей раз Тікірі виявив більшу спостережливість, аніж він. Але хоч як би ця жінка звалася, була вона мемсагіб. — Ходімо краще деінде.

Може б, Тікірі його й послухав, але жінка в білому почула їхню розмову й обернулася.

А хлопці й далі стояли, зчудовані не менше, ніж перед хвилею. В цієї жінки, одягненої, як пані Ліндсей, навіть у такому самому брилі, було бронзове обличчя, як у їхніх матерів. Це не європейка!

— У чому річ? Чого ви хочете йти деінде? — усміхнулася жінка; говорила вона по-сінгальськи, тільки з дивною вимовою і взагалі трошки інакше, ніж вони.

— То ми так… — сказав Тікірі, котрий отямився перший. — Ми йдемо туди, де нема жодного англійця, і гадали, що ви… Але ви, мабуть, з Індії?

Жінка кивнула й, усміхнувшись, похвалила його за кмітливість. Справді, родом була вона з Індії, звалась Індіра Шардас, було їй тридцять три роки, і, якби хотіла, могла б додати до свого імені низку різних учених звань. Веселі мигдалевидні очі з великою цікавістю озирали обох хлопців:

— А чого ви йдете туди, де нема англійців? Мусите від них ховатися?

— Ви тому не вірте, що Тікірі каже, — відповів Бандала сквапно. Хоч жінка не була мемсагіб, але вона носила європейське вбрання й цілком могла бути на службі в якогось вельможного англійця, могла навіть бути його подругою. Про всяк випадок Бандала дав їй найвище, найпочесніше звання, яке знав: — О рані, о принцесо, ми собі звичайні хлопці й не вчинили нічого поганого…

— Атож, — ревно підтримав Тікірі. — Жожо Ліндсей наштрикнувся на ножа сам. Їй-бо!..

Ото ще бевзь! Бандала люто дивився на нього — та марно. Довелося тепер сказати всю правду: що примусило їх утекти, як сплутали машину, як дісталися до занедбаної плантації…

— По тому пройшли джунглі — і ось ми тута, — скінчив зажурено.

— Не пройшли, а пробилися! — вигукнув Тікірі. Йому Бандалина розповідь здалася безбарвна і малозвитяжна. — Були то жахливі джунглі, зміюки нападали на нас на кожнім кроці, ми примусили тікати кількох леопардів, здибали й чорного ведмедя… Тільки слонів не бачили, хоч шукали їх скрізь, геть усюди! — вигукнув запально, штурхаючи довкола себе палицею, ніби хотів показати, що тих слонів вони доправди шукали в кожній мишачій дірі. — А саме слон мені найбільш потрібен, бо я хочу бути магаутом.

— Ах ні, рані, — ввійшов у мову Бандала. — Слон — це не так важливо. Нам би вистачило маленького острівця з кількома пальмами, тільки б туди не прийшов англієць. Ми не можемо з ними жити.

Пані Індіра сіла на камінь.

— Не кажіть так, — мовила вона поважно. — Англійці такі самі люди, як ви та я.

Бандала закрутив головою.

— Можливо. Але ми більше не хочемо служити білим. Комусь іншому — так.

— Кому, наприклад?

— Скажімо, вам! — випалив Тікірі. Раптом він забув про слонів, цікаво заглянув пані Індірі до блокнота й побачив, що вона там не писала, а креслила малюнок, якийсь дивний і незрозумілий: сплетіння хвилястих ліній, кілець, хрестиків, смуг.