Мірко Пашек - Острів тисячі самоцвітів

Але й потім вони не змогли розказати все до ладу. Жаба, котрого Вікрена прихистив сьогодні, не міг утриматися, щоб не розповісти вельми докладно про свою першу подорож до Мінгаладона.

— Гу! — вигукнув Жаба хриплаво. — Сидів я в своїй новій колисці і працював, як найдужчий велет! Га! Я вже не немічний! Розкажи їм, Вікрено, як я трохи не зламав весло!

Вікрена з усмішкою притакнув, та заледве хлопці знов почали розповідати, Жаба згадав подальші подробиці.

— Ого! — каркав у захваті. — Червона машина нас перегнала, але — го! — ніхто з мінгаладонців нічого не купив, доки ми причалили. Розкажи, Вікрено, як гам чекали на березі й виглядали нас. І як я дужим голосом кричав: «Риба! Риба! Везу рибу!» — гукав, аж усім у вухах лящало.

— Вони чекали, бо їм цікаво було, чи дотримаємо слова й припливемо. Та ще — як це сподобається Альвару, — пояснив Вікрена. А коли Жаба знову почав співати панегірика на честь своєї небаченої перемоги, послав його Вікрена надвір вартувати замість Дгаму. Тільки тоді хлопці змогли докінчити свою розповідь. Однак з обійстя й далі чувся Жабин голос — наче грім стиха гуркав:

— Га! Маю знов колиску! Знову я народився!..

А тоді:

— Ходи лишень сюди, Тіссо, чом так скрадаєшся? Либонь, ти вже чув про мою нову силу й боїшся мене! Га-га! Нічого тобі я не заподію, бабо, сядь коло мене та послухай, як ми вдень змагалися!

Він затримав Тіссу настільки, що хлопці встигли вилізти отвором в очеретяній стіні й причаїтись за хатиною. Потому Вікрена затулив отвір бебехами, і коли Тісса ввійшов, то застав тільки свого брата й Дгаму: вони мирно спочивали на рогожах. Марно питав Тісса про Бандалу, про того лотра, котрий наважився підняти руку на свого молодого пана.

— Хоча… — додав Тісса злостиво, — хоча мого сина, безперечно, підбив на таке той нікчемний курдуплик Тікірі, котрий перший почав ображати містера Джона…

Звідки ти це знаєш, брате? — спитав Вікрена.

— Молодий сагіб так сказав.

— А звідки ти знаєш, що він не збрехав?

Але Тісса не чув — понурив голову й заходився жалітися, що пан Ліндсей дуже сердитий, не кажучи вже про мемсагіб.

— Певно, муситиму піти зі служби… Певно, помогло б, якби я знайшов Бандалу й привів його до сагіба, щоб той наклав покару. Тоді я міг би зостатися, бо ж сагіб Ліндсей звик до мене… Але Тікірі я відшмагав би власноручно! — крикнув Тісса, стиснувши кулаки. — Він найбільший злочинець.

— У мене жодного злочинця не знайдеш, — сказав Вікрена. — Але що це, брате? Бачу я, що ти прагнеш помсти, хоч ти нічого не повинен прагнути. Принаймні так говорять твої оранжеві учителі з лисими головами. — Він натякав на буддистських ченців, які голять черепи й носять ясно-оранжевий одяг.

— Не смійся! — вибухнув Тісса. — Ти теж винен у тому, що я можу втратити місце або принаймні багато грошей. Якраз сьогодні по обіді прийшов слуга з канцелярії і правив з мене п'ять рупій — інакше-бо, мовляв, викаже панові Ліндсею, що мій син помагав тобі вчора везти рибу.

— А що це пана Ліндсея обходить?

— Дуже, — спохмурнів Тісса. — По-перше, я вчора збрехав йому, що Бандала слабий. А попри те… — він затнувся.

— Попри те, пан Ліндсей боїться Альвара? — підказав Вікрена.

— Ні! Пан Ліндсей не боїться нічого, він досить дужий і джентльмен, — заперечив Ticca. — Тільки пан Альваро був удень у нього, й вони, напевне, говорили про тебе й про рибалок. Що саме, я не знаю.

— Зате я це знаю дуже добре, — засміявся Вікрена і, побачивши Тіссин подив, пояснив — Ні, я не підслуховував під дверима, але їхню розмову гаразд уявляю собі… Іди додому, брате. Я так гадаю, найкраще буде, як ти не шукатимеш Бандали. Скорше ти мав би допомогти йому втекти! А тоді міг би запевнити, що ти ні в чому не винен, що плив він зі мною без твого відома, а тепер утік, боячись твого гніву. — Вікрена підвівся. — Отож піди й скажи, що ти його зрікаєшся, бо він тебе зрадив.

Однак Тісса не ворухнувся. Відтак повернув обличчя до брата, і при тьмяному світлі каганчика видно було його смутні, налякані, нетямущі очі.

— Вікрено! — прошепотів він. — Невже ти думаєш, що я…

Не доказав. Підвівся. Вже виходячи, обернувся:

— Це страшно, Вікрено. Я-бо справді не знаю…

Але й цей раз не докінчив. Зник у пітьмі, а Жабин голос летів за ним услід, як ворона, крякаючи:

— Го! Тісса біжить до свого пана! Тісса може бігти, бо ще має ноги! Га-га! Пан йому їх лишив, ті ноги, тільки забрав щось інше…

Хлопці повернулись у хатину й лягли, притулившись один до одного: було дуже тісно.