Мірко Пашек - Острів тисячі самоцвітів

На мент його взяли завидки, що Жожо так вилюднів і зміцнів, тоді як він, Тікірі, виріс ледь-ледь. Але Тікірі тут же відгетькнувся від цієї думки. Згадав про свій самоцвіт, власне, про два самоцвіти, про дві половини камінного яйця, закопані в таємному сховку, й нараз його осяяло — один із них він дасть Жожо. «Тримай, Жожо! Дарую це тобі як давній друг. Ти довго буз далеко, а вернувшись, упізнав мене…» Авжеж, так Тікірі й скаже!

Однак, коли перед заходом сонця він прийшов до бунгало, зав'язавши половину самоцвіту в кінець саронга, то слів тих не промовив.

Жожо сидів у очеретяному кріслі на веранді, за кріслом стояв Бандала — як Тісса стояв завжди за паном Ліндсеєм — і уникав дивитися у вічі.

— Добрий вечір, — привітався Тікірі.

Бандала не відказав, бо слуга не сміє говорити перш, ніж його пан. А Жожо Ліндсей довго не розтуляв рота. Сидів, виставивши коліна, тримаючи в руці пужално довгого шкуратяного нагая, тонкий кінець якого лежав на підлозі скручений, наче змія.

Нарешті таки озвався:

— То це ти, Тікірі… Підійди лишень сюди, нічого не бійся.

— А я й не боюсь!

— Цить! — урвав його Жожо. — Ти мене боїшся. Так чи ні?

— Ні, — відказав Тікірі. Він уже вийшов на веранду. Але Бандалиного погляду ніяк не міг піймати, хоч дуже хотів цього. — Чом би я тебе боявсь? Я прийшов, бо ти мене запросив… — Зненацька стало йому кепсько-кепсько… Сам не знав чого — мо' через те, що Бандалині очі весь час його уникали, а погляд Жожо не залишав його ні на мить. — Ти хотів мені щось показати. Тепер уже не хочеш?

— Хочу. Що пообіцяв, те виконаю. Слово джентльмена, — засміявся Жожо і встав. Неквапом зійшов з веранди.

— Мені йти з тобою? — запитав Тікірі.

— Ходи, — кивнув Жожо, напівобернувсь і пильно подивився на Бандалу, що стояв за порожнім кріслом: — Ну?!

— Авжеж, сагібе. Я зараз, сагібе, — прошепотів Бандала, схопив крісло й поплентавсь із ним за Жожо Ліндсеєм, зігнувшись, наче воно було не з очерету, а з олива. Проминувши Тікірі, злякано підвів голову. Але не промовив і слова, жалібний погляд його очей відразу ж погас, погляд цей — так Тікірі здалося — хотів щось сказати, щось пояснити, щось попрохати.

— За мною! — звелів Жожо. Швидко підійшов до живоплоту, але не спинився. Повернув праворуч, рушив до моря, і знов назад, і знов до моря, і кудись убік — чудернацьким зигзагом, ніби щось шукав, що кілька років тому згубив. Однак він не шукав нічого, хіба тільки Бандалу: він раз у раз обертався, чи несе той за ним крісло. Під пальмою, що росла в кінці саду й дивилася на острівець Калудуву, Жожо нарешті сів. Звернувся до Тікірі:

— Збагнув?

— Що?

— Хто тут пан і хто слуга?

— Збагнув, — притакнув Тікірі.

— То зарубай собі на носі, що слуга не сміє пальцем доторкнутися до свого пана, тим паче шарпати його за одяг!

— Не розумію… — почав був Тікірі; хоча… постривай, постривай! Це ж на нього Жожо натякає: хто, як не він, Тікірі, в обід з радощів схопив панича за рукав.

— Чому не розумієш?

Тікірі глянув на Бандалу, той відвернув лице.

— Не розумію тому, що були ми товариші…

— Бо я був дурень, — пихато мовив Жожо. — Того ми й були товариші. Джентльмена то не принизить, коли він визнає свої помилки. Тож я й визнаю їх. Але тепер ти бачив, хто я?

— Бачив, — одказав Тікірі. — І це все, що ти хотів мені показати?

— Ні, — засміявся Жожо. — Іще оцей нагай! Я привіз його здалеку, аж із Південної Африки. Ось помацай його, він із шкури звіра, що зветься бегемот і що перемагає самого лева. Але я переміг бегемота! Я застрелив його, вполював. Розумієш?

— Еге, — сказав Тікірі. Тепер він справді все розумів, хоч вірив у стрілецький хист Жожо лишень наполовину.

— Помацай, помацай! — повторив Жожо. — Це найкращий нагай на світі, бо б'є аж-аж! Я вперіщив ним одного негра, більшого від тебе удвічі. Чув би ти, як він кричав!

— І він це стерпів? — схвильовано спитав Тікірі.

Жожо засміявся:

— Він лишився живий, тобто стерпів. Інакше-бо з нього був би чорний мертвяк.

Замовк, цьвохкаючи нагаєм. На мить запала тиша, лиш вічний голос океану уривчасто зітхав поблизу і вгорі, у кроні, ворушилося перисте листя пальми. Сонце низько висіло над фіолетовим обрієм.

— А тепер що-небудь скажи, — озвався Жожо. — Або ти, Бандало. Я дозволяю тобі це.

— Я не знаю, що міг би сказати, пане, — прошепотів Бандала.

— Словом, ти бовдур. То скажи що-небудь ти! — показав Жожо нагаєм на Тікірі. — Чи ти теж не знаєш?

— Знаю, — сказав Тікірі. — Ти страшенно змінився. То має бути дуже дивна та земля, та Південна Африка.