Мірко Пашек - Острів тисячі самоцвітів

Тікірі примружив очі, бо сонце діткнулося вже обрію й засліплювало своєю червоною красою.

А потім Тікірі вже нічого не тямив, ні про що не думав.

Зненацька він побачив над собою, докруж себе білі іскри, що світились у темряві. Так, ніби дивився крізь густу чорну тканину і бачив дірки в місцях, де схрещуються волокна.

То он вона яка, та смерть, мовив він собі з подивом. То он воно як, коли ти мертвий. Либонь, уже весь час так буде. Ну, та могло бути куди гірше.

З такою смертю ще можна миритися. Тепло, як за життя, й море тут є, принаймні шумить, як за життя… Коли б іще не дошкуляв такий пекельний голод.

Постривай, а чи я, Тікірі, ще людина, коли я мертвяк?.. Але довго про це не думав — дійшов іншого, важливішого висновку: цей пекельний голод мучитиме його, певне, вічно. Добре мені діло! Чом я мертвий хочу їсти, коли я не можу їсти? Це несправедливо.

Обурено пирхнув — і знову хвильку дивувався, що може пирхати, коли вже давно вмер. І що йому болить ззаду шия — намуляв той клятий горбочок піску, якого Тікірі сам собі насипав; нічого не вдієш — так уже доведеться лежати вічно.

Без кінця, без краю!

Тепер Тікірі вже сміявся, тепер він уже знав, що зараз ніч, що він спав, що білі іскри — то зорі, що не вічно терпітиме він голод, що він людина, а не мертвяк… але йому кортіло погратися в мертвого ще хвилю; саме тому, що дуже радів з того, що живе.

— Ха-ха! — реготав уголос. — Зараз устану й піду лякати пані Маккормік за те, що так брехала! Чудесна медицина, хе-хе! Від мене хотіли правди, а самі брешуть, брешуть, брешуть!

Перестав сміятися, його охопило обурення: так нахабно вони брехали, хотіли вичавити з нього правду з допомогою брехні!

Тікірі підвівся. Ніде ні вогника, лиш зорі мерехтять, але щойно продерся між скелями, знайшов дорогу вже легко й невдовзі знову стояв перед знайомим парканом. Переліз.

Як повз садом до будинку, наступив на сухий пальмовий лист — лист зламався, лунко тріснувши. Тікірі завмер. Але в будинку, що огидно жовтів навіть у нічній пітьмі, було спокійно, лиш десь під дахом скрикнула ящірка гекко, провісниця нещастя, й Тікірі довго чекав, перш ніж рушив далі. Він не дуже-то вже вірив у віщування — просто не хотів марно наражатися на небезпеку. З відчинених вікон спальні чувся гучний хропак, і Тікірі був певен, що там не прокинулися б, якби він навіть пройшов спальнею. Але, на жаль, пройти тудою він не міг: грати на вікні заважали.

Тікірі сердито закусив губи.

Коли він на узбережжі вирішив ще раз навідати жовтий будинок і залагодити там одну пильну справу, то геть забув, що вікна на першому поверсі загратовані, — аби досередини могло просякати лише свіже повітря з моря, а небажаному гостеві — зась!

Тікірі безпорадно обіперся об стовбур пальми. До будинку потрапити він повинен будь-що, хай навіть ціною життя, але як, як?.. Струпата пальма муляла спину», хлопець випростався — вона ворухнулася теж і зашуміла кроною. Тікірі поглянув угору. Місяць досі не показувався, відблиск ліхтаря з вулиці був тут тьмяний, але й у цій густій сутіні очі Тікірі роздивилися багато дечого. Он край даху кругла чорна тінь. Що то? Може, мавпочка спить, може, папуга, може, якийсь інший звір згорнувся, але, мабуть, то тільки жмут опалого листя. По стіні щось скакало, найскорше ящірки. А ось і те, що Тікірі цікавило найдужче: вікна на другому поверсі відчинені навстіж — і без грат!

Ну, тепер він досередини втрапить. Кудою і як — ясно. Діло небезпечне, навіть карколомне, але зважитися він повинен, бо воно — справедливе. Людина повинна зважитися на все, коли йдеться про справедливе діло, інакше-бо…

Не додумав. Скинув з себе саронг, скрутив у мотузку, що нею, лазячи по деревах, зв'язують ноги в кісточках. Мотузка вийшла груба, неоковирна, але п вистачило, бо пальма була молода й тонка. Тікірі спинався щораз вище — пальма щораз ближче нахилялася до будинку, й хлопець радів, бо лиш так міг дістатися до вікна. А коли він ухопився рукою за карниз і переніс на нього вагу тіла, пальма шарпнулася назад, мов сталева пружина, крона її загойдалася, зашелестіла… Сидячи у вікні, Тікірі затамував подих. Але ніде ніщо не шеберхнуло, не озвалося, лиш та чорна кругла тінь над головою в Тікірі залопотіла крильми й злетіла. Отже, це був птах.

Потім ізнов закричала ящірка:

— Гекко! Гекко!

Пальма знову стояла, як стебло, націлене просто в небо, тиха, непорушна… і — на жаль, недосяжна.

Спершу нахилилася, допомогла йому влізти в будинок. Тоді випросталась і відітнула йому дорогу назад.