Всеволод Нестайко - Незнайомець з тринадцятої квартири, або Викрадачі шукають потерпілого ... Пригодницька повість, написана Явою Ренем і Павлуша Завгородній

Випивши за наші успіхи і за наше щастя, Олег Іванович та Максим Валер'янович залишили нас у спокої і завели мову про яке то Степана Степановича, який «ні біса не розуміє, вибачте, в мистецтві і тільки заважає створювати істинно художні фільми».

Хоч і був той Степан Степанович нехорошим чоловіком, але ми відчували до нього вдячність, оскільки завдяки йому ми могли нарешті прокинутися від свого щастя і приділити належну увагу тістечком, цукеркам і всім тим ласощів, які стояли на столі. І все це було таке смачне, таке смачне, що в нас три дні потім боліли животи.

***

А через три дні, коли одужали, ми почали акуратненько розтринькувати свої вперше зароблені троячки. Ми їх витрачали і колективно - разом з будкою і Валькою, і індивідуально - удвох з Явою.

Ми з Явою ніби переродилися після того «зйомочного дня» - ходили занурені в мрії, задумливі й наче сонні.

Нас не цікавили захоплюючі ігри в густих заростях біля Лаври (Будка ввів нас у свою компанію, яка виявилася зовсім не злобливої ​​і кожен день грала у щось цікаве). Нас не манили тихі прогулянки з Валькою і її подругами.

Нас не тішили всі численні радощі «Городка розваг», куди широку дорогу відкривали нам наші троячки.

Іншого, зовсім іншого жадали серця наші.

Куліси, декорації, грим, приклеєні вуса та бороди, вогні рампи, прожектори, кінознімальні апарати і ... аплодисменти, аплодисменти (ох як шкода, що на кінозйомках не аплодують!) - От чого хотілося нам нестерпно, шалено, до болю ...

Ми виходили на дорогу і дивилися, чи не їде за нами асистент з кіностудії. Але асистент не їхав. На студію нас більше не запрошували. Ні зйомки, ні присмак для нас не було.

Тоді ми вирушали і довго ходили по місту, зупиняючись біля театрів, роздивляючись блискучі афіші і зітхаючи.

А потім йшли і з горя пропивали свої троячки на газованій воді з сиропом.

І ось одного разу, сидячи у павільйоні «Соки - води» на бульварі «Дружба народів» за склянкою доброго лимонаду, ми ... Ну звичайно, це була Явіна ідея. Як все геніальне, вона була дуже проста, і дивно, що вона не народилася у нас раніше. Організувати театр! .. Свій власний театр у Васюківки! Не який-небудь драмгурток, що готує одну зубожілу постановку до свята, а потім розпадається. Ні! Театр! Справжній, постійний театр з багатим репертуаром ... З емблемою (у МХАТі чайка, а в нас може бути крижень, дикий гусак або хоча б лелека), зі швейцаром у гардеробі (дід Салимон - під кандидатура для цього!), З квитками від рубля - перший ряд, до двадцяти копійок - гальорка. Обов'язково! Безкоштовно тільки паршиві драмгуртки виступають ... Словом, справжній художній театр. А що?

Сільська «Третьяковка» може бути, а сільський МХАТ ні?

Більше в Києві робити нам не було чого. І хоч ми ще мусили гостювати не менше тижня, ми того ж дня застогнали, що страшно скучили за домівкою, вмовили тітку взяти квитки і почали збиратися.

Великі справи чекали нас в рідний Васюківки.

І ось ми лежимо горілиць у траві, дивимося у небо, де глузливо підморгує нам зірки, і страждаємо. І навіщо ми придумали цей самий ВХАТ на свою голову!

Ну як тепер показатися людям після такої ганьби! Як дивитися їм в очі ...

І це ж не вперше. Адже був уже сигнал! Зла доля підкрадалася до нас вже давно.

Вперше відчули ми це в той час, коли показували в клубі новий, тільки що випущений на екран фільм Київської кіностудії імені Довженка «Артем».

Про те, що в цьому фільмі головні ролі революційно налаштованих дітей грають артисти Рень і Завгородній, давно знало не тільки наше село, а й три сусідніх: Піски, Яблунівка і Дідівщина ... І оскільки фільм показували спершу у нас, нетерплячі наші родичі із Дідівщини , Яблунівки та Пєсков прітарахтелі в той вечір на возах, мотоциклах і велосипедах в Васюківки. У клубі яблуку ніде було впасти через родичів.

Ми з Явою сиділи у першому ряду в білих сорочках і новеньких, скрипучих черевиках поруч із головою колгоспу Іваном Івановичем Шапкою і завклубом Андрієм Кекало. На афіші, яка вже три дні висіла на дверях клубу, величезними літерами було написано, що після перегляду буде "зустріч з учасниками картини». Андрій Кекало вважав це «пунктом номер один» у плані роботи на травень. Ми три дні не грали у футбол - писали конспект зустрічі і хвилювалися.

І ось почали крутити кіно. Ми витягли вперед шиї і завмерли.

Кіно крутилося.

Вже прокрутили полкартіни. Нас не було ...