Всеволод Нестайко - Незнайомець з тринадцятої квартири, або Викрадачі шукають потерпілого ... Пригодницька повість, написана Явою Ренем і Павлуша Завгородній

- Боюся, що нічого з переодяганням не вийде, - зітхнувши, сказав цар-жандарм. - Це був останній сухий мундир. - І він двома пальцями взяв себе за край галіфе, з яких стікала вода.

- Як?! Клава! (Клава! Де сухі мундири для жандармів? Щоб зараз же мені були сухі мундири! Чекаю! Негайно! Ви зриваєте мені зйомку!

- Євген Михайлович! У костюмерній було шість мундирів. Всі шість підмочити - Клава засміялася. - Більше взяти ніде. Потрібно чекати, поки висохнуть.

- Що чекати? Що чекати? Сонце не чекатиме. Сонце он уже сідає! - Кричав режисер, хоча сонце ще й не думало сідати.

- Євген Михайлович, - спокійно сказав оператор, - я думаю, перезнімати немає необхідності ... Я впевнений, що годин в кадрі не було. Я б їх помітив ... От проявимо плівку, і ви переконаєтеся ...

- А якщо були?

- Тоді перезніміть. Операторові таки пощастило вмовити режисера, і той оголосив перерву на обід

- Після перерви знімаємо епізод «Зустріч Артема з Марією».

- Ви, друзі, не тікайте, - сказав нам цар-жандарм. - Я зараз приєднуюсь і вийду. Я сьогодні більше не знімаюся. Марію граю не я ... Так що не тікайте ... Сьогоднішній день нам потрібно відзначити. Максим Валер'янович, ви почекайте мене біля прохідної. Добре?

Максим Валер'янович, що вже давно, з третього дубля, сидів на стільці біля тонвагена, закивав, усміхаючись.

Ми пішли переодягатися. А потім підійшов асистент, той самий, який приїжджав за нами, і вручив нам усім по три карбованці. Виявляється, артистам, які беруть участь у зйомці, платять в день по трійці. Ось це здорово! Мало того, що ти в кіно знімаєшся, славу здобуваєш, тобі ще й платять за це!

Прощаючись з нами, Євген Михайлович сказав:

- Спасибі вам, дорогі друзі! За допомогу. Молодці! Створили дуже переконливі образи революційно налаштованих дітей бідняків періоду 1905 року. Якщо доведеться перезнімати, ми вас викличемо. До побачення!

І він кожному з нас потис руку. Ці рукостискання плюс троячки справили на нас дуже гарне враження. Настрій у нас було блискуче. По-моєму, з такого настрою починається щастя.

Біля пам'ятника Пушкіну Олег Іванович - так звали нашого незнайомця з тринадцятої квартири - взяв таксі, і ми поїхали. Поїхали туди, куди не тільки «до шістнадцяти ...», а, напевно, і «до вісімнадцяти ...» - ми поїхали в ресторан. У той самий, що стоїть на горі над Хрещатиком, у найвищій, як кажуть, точці Києва, в ресторан «Москва». І через всі шістнадцять поверхів піднялися швидкісним ліфтом на самісінький дах.

Весь Київ лежав у нас під ногами. Іграшкові машини і тролейбуси снували по Хрещатику, а на тротуарах метушилися якісь мурашки, а не люди. І видно було так далеко, що, здається, ще трохи - і побачиш рідну Васюківки Ми сіли за столик, і до нас відразу підбігла молоденька офіціантка, ще здалеку всміхаючись і вітаючись з нами, а вірніше, з Олегом Івановичем і з Максимом Валер'янович. Так вітаються тільки з тими, кого добре знають, поважають і люблять.

Олег Іванович почав замовляти всілякі страви. Довго замовляв - офіціантка дві сторінки у блокноті списала.

Повз нас пробіг якийсь дядечко-офіціант і теж привітно привітався, киваючи Максиму Валер'янович і Олегу Івановичу. Офіціант тримав на руці велику тацю з тарілками, від яких йшла пара і дуже смачно пахло.

- Що це так пахне? - Тихо спитав мене Ява (Ми ж з ранку нічого не їли - навіть про бутерброди свої забули.) Офіціантка почула і повернула до Яви свою усмішку:

- Це шніцель. Хочете?

Ява почервонів, як мак. Вийшло, що він напросився на цей шніцель.

- А як же ... Всім шніцелі неодмінно. Ми ж голодні, як вовки! Цілий день знімалися ... - голосно, на весь ресторан, сказав Олег Іванович.

Тут вже ми всі четверо почервоніли - від задоволення і гордості.

Офіціантка кудись побігла і почала носити на наш стіл різні пляшки й тарілки.

Ми «кутілі» в ресторані, як справжні дорослі артисти. Ми їли численні закуски: шпроти, сардини, шинку, галантін (це така куряча ковбаса), салати, ікру, краби ... їли шніцель ... Їли тістечка, цукерки й морозиво ... Максим Валер'янович і Олег Іванович пили коньяк. А нам дали понемножечку шампанського, від якого на нас тільки гикавка напала. Ми прикривали серветками свою гикавка і уважно слухали, що говорив Олег Іванович:

- Дозвольте випити за ваші успіхи, юні друзі! За ваші перші кроки по тернистому шляху мистецтва! Того, хто ступає на цей шлях, чекають і великі муки, і великі страждання ... і велике щастя. Дозвольте випити за ваше щастя!

Ми дозволили.

Ми сиділи і крадькома озиралися на всі боки. Якісь усатенькіе хлопчаки і нафарбовані дівчата, що сиділи за сусідніми столиками, перешіптувалися, позираючи на нас Це була слава. Та слава, про яку ми так давно мріяли. Так ось вона яка - слава! Ресторан, столики з паперовими серветками у вазочках, весь Київ під ногами, галантін, шніцель, шампанське і гикавка ... Хорошо!