Всеволод Нестайко - Незнайомець з тринадцятої квартири, або Викрадачі шукають потерпілого ... Пригодницька повість, написана Явою Ренем і Павлуша Завгородній

Ява вже встав. Ми швиденько снідаємо - і гайда!

... Які гарні люди вранці! Ніби росою вмиті! Бадьорі, свіжі і начебто навіть хрусткі, як молоді огірочки. А очі в них які! Чисті та ясні, як квіти, що тільки розпустилися.

Ми їдемо в автобусі, і я навколо все розглядаю. І таке у мене настрій пречудовий. І так я всіх люблю! І так мені добре!

Бадьорим кроком заходимо ми у двір, де живе Валька. Нам потрібно зайти спочатку до неї, а потім вже до Максима Валер'янович. Раптом ми бачимо велику ватагу хлопців (чоловік двадцять, не менше) і серед них Будку. Вони товчуться якраз у Валькіного під'їзду, в щось грають - не пройдеш ніяк. Ми в нерішучості зупинилися. І тут Будка помітив нас. Я побачив, як загорілися у нього очі. Він щось сказав хлопцям, і ті кинулися до нас. Момент - і ми оточені з усіх боків.

«Ну, пропали! Пропали ні за гріш! »- Промайнуло в голові.

- Павлуша! За спину! - Кричить Ява.

Я миттю підскакую до нього і притуляюся спиною до його спини. І так, зайнявши «кругову оборону», ми стоїмо, виставивши вперед кулаки. А кільце все стискається і стискається. І вже Будка, розмахуючи руками перед Явина носом, кричить:

- Поразнесу! У-у, поразнесу зараз!

І я вже відштовхую в груди довготелесого слинявого чолов'яга, який лізе на мене. І ось хтось боляче двинув мене по нозі. Ще мить - і почнеться бійка. Та ні, яка там бійка! Побиття, звалище, кінець наш ... Я вже, як кажуть, шкірою відчуваю, як мене зараз бити будуть.

І тут раптом Ява говорить дзвінким таким голосом, з насмішечкою:

- Ого, як вас багато! І все на двох! Ось здорово! «Що він говорить? Приб'ють же на місці », - з жахом думаю я. А Будка зі злістю цідить крізь зуби:

- Ти, гад, поговори! Зараз ка-ак вріжу! - І вже замахується.

І раптом:

- Законно він говорить. Всім кодло - не справа! Ти, Будка, з ким-небудь з одним з них стукну. Ось це буде правильно. І чесно, і поквитаєшся ... А ми поміркуємо. Щоб все по правилам було.

Це говорить чубатий малий років чотирнадцяти, що стоїть десь ззаду, але голова його підноситься над головами передніх. І Будка опускає руку. Видно, таке рішення йому не подобається, але робити нічого ... Він вимірює поглядом Яву, потім мене і невдоволено буркоче:

- Гаразд. Тоді я ось з цим стукну, - і тицяє мені пальцем у плече. - По-моєму, цей міцніше.

Він бреше; Ява на вигляд сильніше мене, - але ніхто не сперечається.

- Ідемо до яру, - говорить чубатий.

І все юрбою, підштовхуючи нас, йдуть до яру. А в мене всередині з кожним кроком щось з болем рветься і опускається все нижче і нижче.

«І чому ж я?!» - Пищить у моїй душі тоненький овечий голосок. Але я мовчу. Я повинен мовчати. Адже я ж чоловік!

Ява теж мовчить. Я знаю, що він зараз почуває. Він відчуває себе винуватим переді мною (адже він-то якраз і нам'яв будці вухо, а я тільки тримав). І Ява жахливо переживає, що змушений битися я, а не він. Та хіба він може тепер щось зробити? Хіба він може просити, щоб бився він, а не я? Це ж, значить, при всіх визнати мене слабаком, це все одно, що плюнути в обличчя. Ні, він не може цього зробити! Я розумію. І я помру, але не дам себе зганьбити.

Ми спускаємося до яру, продираючись крізь колючий, покриту сизої пилом дерезу.

- Ось тут, - каже чубатий, і ми зупиняємося.

Невелика галявина. З трьох сторін дереза, з одного - крутий схил. Хлопці розходяться, стають півколом біля кущів дерези. І ось я лицем до лиця зі своїм противником. Кілька миттєвостей стоїмо, подавшись уперед і похитуючись, - приміряємося.

Будка вищий за мене, ширше і, звичайно, щільніше. Та хіба я міг вибирати? В усякому разі, краще битися з одним, хоч і більш сильним будкою, ніж з десятьма.

Ви, напевно, самі знаєте, що зазвичай боїшся, поки не почнеться бійка. А потім вже страх минає. Замість нього злість, біль і бойовий азарт.

Будка розмахнувся і, хоча я присів, він все ж зачепив мені по голові кулаком. І тут мене така лють взяла, що я вам передати не можу. Ах ти чортів Будка! Ах ти будка дерев'яна! Зібрав ціле кодло і хоробрість свою показує! А коли був один, соплі по щоках розмазував?! Ах ти клоп вонючий! І я, не пам'ятаючи себе від злості, кинувся в бій. Дзигою крутився я навколо Будки, тикаючи кулаками і відскакуючи. А він тільки безладно махав своїми «граблями» і топтався на місці.

Хлопці загаласували:

- Та що ти, Будка?!

- Так бий же його!

- Під дих! Під дих!

- По сопатке!

Але Будка тільки сопів і розмахував руками, як млин. Нарешті він піймав мене за сорочку, обхопив, і ми покотилися по землі.

- Нава на нього! Тисни! Тисни! На лопатки! - Заохочували Будку.