Всеволод Нестайко - Незнайомець з тринадцятої квартири, або Викрадачі шукають потерпілого ... Пригодницька повість, написана Явою Ренем і Павлуша Завгородній

Так цей дядечко з цигаркою, як потім нам Валька сказала, був портрет знаменитого артиста Станіславського, який організував у Москві театр МХАТ. А для акторів він був дійсно справжнім богом - добрим, усміхненим, радісним ... Він створив дуже хорошу систему. Що це за система, Валька, на жаль, толком не могла пояснити, бо сама не знала, але сказала, що системою Станіславського користуються і зараз у всьому світі.

Але це було потім. А поки ми з Явою роздивлялися, Валька дуже толково і жваво, як ніби це з нею самою сталося, розповідала про наші пригоди і про історію з годинником. Раз Максим Валер'янович був її знайомий і вона відчувала себе з ним вільно, ми цілком довірили їй розповідати і тільки іноді вставляли окремі слова.

Максим Валер'янович слухав дуже уважно і серйозно.

А коли Валька скінчила, заусміхався.

- Так-с, панове-товариші, - весело сказав він. - Сюжет ясний. Без вини винні ... Лиходії мимоволі ... Буває, буває. Але впадати в зневіру не слід. Якщо він і справді артист і якщо він у Києві, ми його з-під землі відкопаємо, а знайдемо. Те, що ви його по фотографіях у фойє не відшукали, ще нічого не означає. Він може бути і приїжджим. У нас же зараз на гастролях і Московський драматичний імені Пушкіна, і Львівський імені Заньковецької, і Запорізький імені Щорса. Шукати є де. Але, друзі мої дорогі, доведеться відкласти це до завтра ... Ось ці дві пані, - він показав на свої ноги, - дуже в мене примхливі. Відмовляються багато ходити, хоч ти їх ріж!

Особливо ось ця - Лева Максимівна. З Правою Максимівною ще можна якось домовитися. А ця як упреться - з місця її не зрушиш! Я вже їм в підмогу третій даю, - він кивнув на товсту сучкувату палицю з вирізаною собачою головою на набалдашнику, - все одно упираються. Раніше ніж завтра зранку я їх ніяк не умовлю рушити в дорогу. Та й сьогодні вже пізно - скоро початок вечірніх вистав, а перед виставою для актора, крім сцени, нічого не існує. Турбувати його не можна ... Значить, план такий: завтра вранці ми з вами йдемо на ... кіностудію. Саме на кіностудію ... У мене там невеличка зйомка, Я тільки й можу тепер грати в нерухомих епізодах у кіно. Так от на кіностудії ми створюємо штаб оперативної групи з розшуку вашого «царя». І, з одного боку використовуючи молоді творчі сили (тобто прудконогих молодих акторів), а з іншого диво двадцятого століття - телефон, ми розгортаємо бойові дії і ... годинник знаходять свого господаря.

Він сказав це так просто і впевнено, що у мене в той момент не залишалося ніяких сумнівів - все буде добре. І я мимоволі посміхнувся. І Ява посміхнувся. І посміхнулася Валька. І братик Микола посміхнувся також.

І мені захотілося сказати Максимові Валер'янович щось приємне, гарне. Я подивився на фотографії і сказав:

- Це ви стільки ролей зіграли?! Ось здорово! Максим Валер'янович якось лукаво посміхнувся, ніби зрозумів моє бажання.

- Так, трохи зіграв, панове хороші ... Що зіграв, то зіграв. - Він окинув поглядом стіни, завішані фотографіями, затримавшись на великій фотографії Київського оперного театру. - А ось це, друзі, саме священне для мене місце. Тут я вперше в житті був у театрі, вперше побачив сцену, акторів. Тут вперше переді мною піднявся театральна завіса.

Максим Валер'янович на мить задумався:

- Давно це було, да-авненько! І як це не дивно, але можете мені повірити: був я тоді зовсім маленьким хлопчиком, набагато менше вас. Ми тільки приїхали тоді до Києва з Тернопільщини, і мати моя поступила прибиральницею у цей театр. І ось одного разу взяла вона мене на виставу. Давали тоді «Травіату», оперу Верді. Знаєте?

- А як же. По радіо чули, - гордо сказав Ява і, щоб не було сумнівів, проспівав півнячим голосом: - «По-окинемо кра-а-й ми, де та-ак страждали ...» - Во, во, - посміхнувся Максим Валер'янович. - Вона, «Травіата». Сидів я в освітлювальної ложі біля самої сцени (мати впросила освітлювача, щоб він мене пустив туди). Видно було все і чути чудово. Я сидів і не вірив, що це не сон, не казка - все те, що я бачу на власні очі. В останній дії, коли Віолетта помирає, я настільки захопився, так повірив, що вона й справді вмирає, що раптом обурився недостойним, як мені здавалося, поведінкою Альфреда і Жермона. Жінка, можна сказати, закінчується, а вони, мерзотники, співають на весь голос. Не в силах стриматися, я закричав: «Цицте! Не співайте! Вона ж вмирає. Хіба можна! »Освітлювач, який сидів біля мене, навіть зі стільця з'їхав від несподіванки. Добре, що оркестр в цей час звучав особливо потужно, а Жермон з Альфредом щосили тягли свої арії, і ніхто не почув мого щенячьего вереску. Обійшлося лише тим, що освітлювач закотив мені хороший запотиличник і виставив в коридор. Так я «Травіати» до кінця тоді й не побачив. Але захворів театром на все життя.