Всеволод Нестайко - Незнайомець з тринадцятої квартири, або Викрадачі шукають потерпілого ... Пригодницька повість, написана Явою Ренем і Павлуша Завгородній

А то ще, коли був маленьким, поцупив у тітки пиріжок з маком. Так це ж у рідної тітки, і якийсь там пиріжок ... А то у чужу людину, і не пиріжок, а годинник, дорогу річ ...

А ми-то збиралися злодіїв ловити! Як же ловити, якщо самі ... злодії!

Мені хотілося встати і зі сльозами в голосі крикнути на весь пляж: «Товариші міліціонери! Беріть мене за шкірку і ведіть у відділення. Я злодій! Я вкрав годинник у хорошої людини, який повірив у мою чесність. Беріть мене, товариші міліціонери! »Але я не встав і не крикнув. Тому що не було, на моє щастя, поблизу жодного міліціонера. А може, й був, та тільки голий. А хіба дізнаєшся міліціонера, якщо він голий! Та й взагалі, голий міліціонер - це не міліціонер. Ніякого трепету перед голим міліціонером не відчуваєш. Ось, скажімо, товариш Валігура, міліціонер, який живе у нас в селі. Його, наприклад, місцевий п'яниця Бурмило визнає тільки тоді, коли той одягнений по всій формі. А коли, буває, возиться міліціонер у себе в городі без кашкета і без кітеля, в одних галіфе, і в цей час покличуть його люди втихомирити Бурмило, і Валігура прийде в чому був, то Бурмило на нього й дивитися не хоче, тільки злиться:

«Хто ще такий? Тьфу! Не знаю тебе! Йди звідси! Пшел! Тьху! »Але варто тільки Валігура надіти міліційний кітель і кашкет, як Бурмило відразу стає сумирним, як вівця, і каже:« Вибачте, громадянин начальник », і йде додому спати.

Ні, голий міліціонер - це не міліціонер ...

- Знаєш що? - Сказав Ява. - Так ми артиста все одно не знайдемо.

- Так що - в міліцію? - Перебив я його, відчуваючи холодок під серцем.

- Угу! - Хмикнув Ява. - Нас там якраз чекають. Іди! Будь ласка! І передай привіт підбитому міліціонеру.

- Так що ж тепер? - Запитав я, мало не плачучи.

- Ми як сюди прийшли? По мосту. А тому люди йдуть? Теж по мосту. Іншої дороги немає. Так от, сядемо у моста і будемо чекати. Або ми його побачимо, чи він нас. А з пляжу він ще не пішов. Точно! Куди він без годинника піде?

«Ну що ж, - подумав я. - Може, й правду каже Ява. Краще, мабуть, біля мосту сидіти, чим, висолопивши язика, бігати по пляжу ». Сіли ми біля перил: Ява - з правого боку, я - з лівої. Сидимо. Вже сонце на захід повернуло. Потяглися люди з пляжу додому. Щільною стіною, майже впритул один до одного йдуть і йдуть ... Аж очам боляче ... І голова обертом йде. Хіба помітиш когось у такому натовпі? Одна надія, що нас помітять.

І такий у мене нещасний вигляд був, що якась жінка раптово нахилилась до мене, промовивши: «Бідна дитина», і несподівано сунула в руку три копійки. Мене все так і пересмикнуло - вона вирішила, що я жебрати. Отямився я - жінки вже й слід прохолов. Так і залишився я з трьома копійками ... До чого я дійшов, просто лихо! ... Добре, хоч Ява не знає: через людей нам один одного не видно. Схопився я тут же і тепер уже стоячи дивився, а руки за спину заховав, щоб знову, не дай бог, не пожертвували.

Стемніло вже. Людей все менше і менше стає. А артиста немає.

Бурчить у мене в животі від голоду. Адже ми, крім морозива, нічого не їли. Підійшов до мене Ява:

- Ну і дурні ми з тобою! Що ми тут стоїмо? Він артист? Артист. Так підемо завтра по театрах і знайдемо його. Тим більше, ми знаємо, що він царя грає.

- Тю! І як я сам до цього не додумався? Ось Ява! Ну і молодець! Варить у нього казанок все-таки! Тямущий хлопець! Ну звичайно, підемо завтра по театрах (в Києві якихось п'ять-шість театрів) і знайдемо нашого артиста, і віддамо йому годинник, і розкажемо все, як було, про утопленика і про все інше.

Як добре живеться на світі, коли знайдено вихід із безвихідного становища!

- Ну давай хоч розглянемо гарненько, що за годинник, - сказав Ява.

Стали ми під ліхтарем (уже й ліхтарі засвітили!), Давай розглядати.

Гарненькі годинки! Круглі і плоскі, як п'ятачок. На чорному циферблаті замість цифр рисочки золоті. І стрілки золоті. І цих стрілок не дві, а цілих три. Третя, довга і тонка, як волос, по всьому циферблату бігає - секунди відміряє. Красиві годинки. Ми таких ще й не бачили.

- А ну, - каже Ява, - примір.

- Не хочу.

- Чого там! Раз ти все одно як начебто вкрав їх, то хоч примір, хоч поноси небагато. Завтра вже не доведеться.

- Не хочу я чужі годинник носити.

- Бач, який гордий - без хліба на воді і від хліба відмовляється ... Ну, раз ти такий гордий, давай я поношу.

І він взяв у мене годинник, і надів на руку, і відразу став на п'ять років старше. Навіть обличчя в нього стало суворіше і серйозніше. Він ішов і гордо ніс руку з годинником, відставивши її вбік, пряму і негнучку, як палиця, і все скоса поглядав на неї. Іноді він згинав її в лікті і підносив до очей - дивився, котра година. А мене не помічав і не говорив ні слова, ніби мене і на світі не було.