Всеволод Нестайко - Незнайомець з тринадцятої квартири, або Викрадачі шукають потерпілого ... Пригодницька повість, написана Явою Ренем і Павлуша Завгородній

- Та хіба вам цікаво? Там же все дитяче! Якби я був дорослим ...

Вгадав дядько мої думки чи ні, я не знаю, але він чомусь усміхнувся:

- І то правда. Ідіть самі. Я пожартував. Але якщо знову десь загубитеся, завтра ж додому!

Дядя дав нам грошей, ми одягли новенькі, хрусткі сорочки, випрасуваних штани, блискучі, ще жодного разу не взуватися і пішли.

Не знаю, як ви, але я, коли на мені все нове, відчуваю себе, ніби голий. Здається, що всі на тебе дивляться, і соромно якось, ніяково, і хочеться сховатися від очей людських. Закінчується завжди тим, що я або потруся рукавом об стінку, щоб він не був таким новим, або пляма на штани посаджу, або черевик носком у землю ткну, щоб не так блищав. Тоді мені легше. Ось і зараз, вийшовши на сходи, я відразу проїхався ліктем по перилах і зробив на сорочці брудну смугу. І тільки після цього ми вийшли на вулицю. Та все одно у новому було незручно і ніяково: ноги в черевиках, як в колодках, комірець шию тре, що твій хомут, - щоб повернути голову, потрібно всім тілом повертатися. І чому це в театр не можна ходити в звичайному одязі?

Туди ж йдуть п'єси дивитися, а не для того, щоб на тебе дивилися! Якщо б я став великим начальником, то видав би навіть постанову, щоб у новому в театр не пускали. Але не хвилюйтеся, я начальником ніколи не буду. Я буду льотчиком ...

Ми сіли в тролейбус і поїхали в Театр музкомедії на Червоноармійську вулицю. Почали ми з нього, так як мені чомусь здавалося, що цей симпатичний кругловидий артист повинен працювати саме в комедії (де ж ще йому царя грати?!)

Зайшли ми в вестибюль. Пусто. Тихо. Справа каса. Прямо у всю стіну величезні двері. Піднялися ми східцями до цих дверей. Штовхнули - не замкнені. Заглянули - і там нікого.

- Може, - кажу, - ще рано, ще не прийшли?

- Хороше рано! Десять годин! - Каже Ява. - Артисти, як і всі люди, повинні з ранку на роботу приходити. А як же! Адже це служба ...

- А чому ж нікого немає?

- А ти що, хочеш, щоб вони тобі тут біля дверей штовхалися? Ні - значить, на сцені. Репетирують. Пішли!

Але тільки ми повернулися від дверей, як тут же нам назустріч молода жінка в синьому, схожому на міліцейський кітелі.

- Вам що, хлопці?

Стали ми, розгубилися. Як же його питати? А жінка знову:

- Що таке, хлопці?

І тут Ява візьми та й ляпни:

- Нам царя треба.

- Якого царя? - Здивовано підняла брови жінка.

- Такого кругловидого, з лисиною. - Це вже я додав. Жінка засміялася:

- Ви трохи спізнилися, хлопчики. Царів вже п'ятдесят років не існує. Треба було раніше. Ява осмілів:

- Ну що ви, тьотю! Хіба нам сьогодення? Нам справжні царі ні до чого. Нам артиста треба, що царя грає. Хіба не ясно?

- Він в тринадцятій квартирі живе! - Випалив я.

- Тепер зрозуміло, - сказала жінка. - Тільки немає у нас такого, який би царя грав. Адже в нашому репертуарі про царів зараз жодного спектаклю немає. А чому ви саме в нас шукаєте цього артиста? Він сказав вам, що в нашому театрі працює? Як його прізвище? Ми з Явою перезирнулися.

- Прізвище ми не знаємо, - сказав я, - але знаємо, що він грає царя.

- А де ж він цього царя грає? В якому театрі?

- Не знаємо ...

- Ось тобі й раз! Приснився вам, чи що, цей артист? А звідки ви дізналися, що він царя грає?

- Він сам сказав.

- Так ви з ним знайомі?

- Так трохи ... - непевно сказав я й глянув на Яву: що ж це він мовчить? То у всіх розмовах завжди попереду, а тут замовк, як в рот води набрав.

- Та як же це ви знайомі, що ні прізвища не знаєте, ні в якому театрі працює, - допитувалася жінка.

- Так ось так ... не встигли розпитати.

- А навіщо ви його тепер шукаєте?

- Так треба ... Про одне справі поговорити ...

- Про творчий? - Усміхнулася жінка.

- Угу ...

І тільки я встиг це сказати, як раптом - бац! бац! .. З очей моїх аж іскри посипалися. Навіть у потилиці защеміло. І ніби не по голові, а по кавуни - такий звук гучний.

Жінка від несподіванки так руками і сплеснула:

- Ти що його б'єш?! Це що за хуліганство! Ні з того ні з сього ...

Що вона ще там викрикувала, я не чув - ми були вже на вулиці. Голова моя гула, на очах закипали сльози.

Так ось чому Ява мовчав - боявся збрехати сам і чекав, поки я не збрешу. Але хіба я всерйоз брехав? Я ж тільки сказав «угу» на її жартівливий питання. Це можна було зрозуміти теж як жарт. Уже й пожартувати не можна! Якщо так чіплятися, то до самої старості шишки на лобі носити будеш.

- Ти що, образився? - Почув я за собою голос Яви. - Адже ми ж домовилися, - продовжував він безневинним тоном. - Ніхто не винен ...

Я мовчав.