Всеволод Нестайко - Незнайомець з тринадцятої квартири, або Викрадачі шукають потерпілого ... Пригодницька повість, написана Явою Ренем і Павлуша Завгородній

- Чого бігти? Не встигнемо, чи що? - Кажу, а сам думаю: «Треба сили для стрибка берегти. Хто знає, як воно там буде? Все-таки перший раз! »Зменшили ми швидкість. Пішли кроком.

Внизу не те ворота, не то альтанка - що за штука? І на ній величезна колона з якоюсь бабалухой на кінці.

- Стривай, - каже Ява. - Тут щось написано. Ява любить читати всякі історичні та меморіальні написи. Підходимо. До стіни прикріплена мармурова дощечка:

ПАМ'ЯТНИК

В ЗНАК НАДАННЯ Києву Магдебурзького права

Споруджений в 1802 році Архітектор А. І. Меленський.

От ніколи б не подумав, що це пам'ятник! Адже пам'ятник - це або кінний чи піший, але завжди якийсь герой ... полководець чи геній. А тут якесь Магдебурзьке право! Ну і ну! ..

Напис на меморіальній дошці була не єдиною. Окрім неї, ще було багато написів. Але вже від руки і значно більш пізнього походження. Всі «Магдебурзьке право» було густо списано досить-однотипними формулами: «Коля + Оля = любов», «Вася + Тася = любов», «Юра + Нюра = любов» і т. д.

А один якийсь намалював у-о-от такими буквіщамі свою формулу, аж метра на три від землі: «Жека + Леха = любов». Напевно, йому довелося принести для цього з дому драбину. Адже не могло ж у нього бути таке довге тіло!

По-людськи його, мабуть, звали Альоша, а її Женя; писав він російською і не знав, дурник, що по-українськи "леха» - «свиня». І вийшло, що він сам себе обізвав свинею.

Те, що ніхто з них не мав п'ятірки з краснопису, було одразу видно - таких кривуля вони навиводілі. І ще було ясно, що один одного вони, може, й любили, але більше не любили нікого, тому що так споганили пам'ятник - дивитись гидко.

- І навіщо тільки їх грамоті вчили! - З почуттям сказав Ява.

«Дивись ти, який правильний! А чи не ти, дорогий Явочка, писав крейдою на сараї за школою різні гасла проти завуча Сави Кононовича? »- Подумав я. Але сказати не сказав. Адже й сам я був грішний: писав на паркані всякі дурниці. А адже це он як недобре. Більше не буду!

Виконані благородних почуттів, ми попрямували до пішохідного мосту, що веде на Труханів острів. По мосту безперервним потоком йшли люди. Куди ж це вони? Адже там і так ні стати, ні сісти ... Ох, не інакше, як розчавлять там когось сьогодні. Не інакше, як будуть жертви!

Жертви ... Що ближче ми підходимо до парашутної вежі, тим сильніше ворушиться у моїх грудях щось паршиве-препаршівое, слизьке й холодне. Висока таки, холера! .. Це тобі не верба, з якою ми в річку пірнаємо. Якщо не розкриється парашут, то тільки - ляп! - І квакнешь ...

Цікаво, буває так, що не розкривається парашут на парашутній вишці? .. Чи бувають там нещасні випадки? І жертви ...

Ми перейшли міст, звернули вліво, до вишки. Цікаво, про що зараз думає Ява? Щось дуже вже бадьоро він йде, дуже вже бадьоро. Так серйозні люди не ходять в перший раз з парашутом стрибати.

Придивляюсь я до парашутної вежі. Щось не видно, щоб хтось з неї стрибав. Може, вже сьогодні була якась жертва ... А ми, два дурня, йдемо ...

Розумні люди он в пінг-понг грають, у настільний теніс - зовсім безпечна гра, повністю гарантує життя. Коштує двадцять столів, і білі пластмасові кульки так і скачуть по них, як бульбашки під час дощу ...

А ось і парашутна вишка. Ти дивись - немає нічого. І парашута не видно. А канат, на якому він повинен висіти, закинутий кудись нагору.

Недалеко від вишки сидів під деревом якийсь напівголий літній дядечко в парусинових брюках. Вже те, що Він був не в трусах, а в брюках, змусило мене подумати, що це хтось із адміністрації.

Я підійшов і запитав:

- Скажіть, будь ласка, а вишка хіба не працює?

Дядечко глянув на мене і хмикнув:

- Чого ж не працює? Працює. Тільки бачиш - ні парашута. Хтось вкрав, кажуть. А без парашута з неї стрибати небезпечно. А втім, спробуйте, хлопці. Я бачу, ви такі герої, що вам і парашут не потрібен.

Ми зрозуміли, що дядечко жартує. Ну звичайно ж, не працює вишка, не працює ... Ур-р ...

- Ось жалість, - сказав я.

Поряд з вишкою була карусель. Я спочатку подумав - карусель як карусель, звичайна. А потім придивився - е, ні, не зовсім звичайна. На високому залізному стовпі величезне колесо, а до того колесу на довгих ланцюгах сидіння підвішені. Крутиться колесо, і сидіння крутяться, в сторону відхиляючись, - на зразок того, як консервну банку на дроті над головою розкручувати.

Глянув я на Яву:

- Давай?

- Давай.

Вишкребли ми останні копійки. Заплатили. Сіли. Поїхали! Спершу потихеньку-потихеньку. Потім все швидше, швидше ...

- Ого-го-го-го-о! .. - Кричу я.

Радість рветься назовні. Ну і лиха карусель! Зовсім ти як птах летиш по повітрю, ніби й не тримає тебе ніщо ... Ух-ух-ух! ..