Всеволод Нестайко - Незнайомець з тринадцятої квартири, або Викрадачі шукають потерпілого ... Пригодницька повість, написана Явою Ренем і Павлуша Завгородній

Я відчував у животі неприємну сисних порожнечу - хотілося їсти, і я сподівався, що ми зараз поїдемо додому. Але Ява і чути про це не хотів - боявся, що тітка почне допитуватися. Чуділо! Легко ж можна щось придумати: впав і забився, або в переповненому автобусі дверима прищемив, або ще щось. Хіба мало нещасних випадків може статися з людиною в такому великому місті, як Київ? Але переконати Яву я не міг. Ми спустилися вниз до Хрещатика. У Володимирської гірки, там, де павільйон «Морозиво», Ява спинився. Обережно взявшись рукою за вухо, він болісно глянув на мене і сказав:

- Якщо холодне прикласти, може, і полегшало б ... Га? Як думаєш?

Я помацав у себе на грудях і знизав плечима. Я знав, на що він натякає. Тітчині гроші ми вже витратили на кіно. Але у нас ще були гроші. У мене на грудях в потаємному кишені в підкладці лежала троячка. Ми збирали її цілих півроку і покладали на неї великі надії. Домовилися витрачати її тільки на щось вже дуже цікаве або на заборонені задоволення, на які грошей тітка не дасть, - на політ над Києвом на вертольоті або на фільм, на який діти до 16 років не допускаються ... А через те, що характер у Яви не такий серйозний, як у мене, і він може ухнути цю трійку за півгодини, ми вирішили, що зберігатися вона буде в мене і витрачати її будемо тільки за спільною згодою.

І ось Ява натякає, щоб взяти з троячки на морозиво. Морозива і мені хочеться, але ми ж не на морозиво її берегли ... А Ява сьогодні постраждав, он як за вухо тримається! І очі в нього, як у цуцика, якому прищемили хвіст. Я зітхаю і рішуче прямую до павільйону. Ява за мною. Сідаємо за столик і замовляємо по сто грамів найдешевшого - вершкового. Подумаєш, тринадцять копійок порція! Чи не обеднеем ...

Ми їмо зосереджено, прицмокуючи і облизуючи ложечки. Час від часу Ява прикладає холодну ложечку до вуха. Але що таке сто грамів! Через три хвилини ми вже сидимо перед начисто вилизаним чашечками, в яких, як у дзеркалі, відбиваються наші пониклі носи. Ява сумно мацає своє вухо. Вухо вимагає жертв. Я облизувати солодкі губи і з відчайдушною рішучістю (як з моста в воду) замовляю дві порції пломбіру.

Ох і смачне ж морозиво в Києві, ох і смачне!

Ви думаєте, на пломбірі Явина вухо заспокоїлось? Нічого подібного. Після пломбіру було шоколадне, потім фруктово-ягідне, потім горіхове. І до кожної порції додайте ще по склянці газування з сиропом. Дорого обійшлося нам Явина вухо! Розійшлася вся наша трійка. Залишилися жалюгідні копійки. Я мало не плакав, коли розплачувався.

Ми вийшли з павільйону похитуючись.

Потім цілих півгодини сиділи на лавочці біля павільйону і мовчали. Розкошували. От якщо б кожен день обідати морозивом! І снідати морозивом, і вечеряти!

Раптом Ява глянув ліворуч і сказав:

- Ти думаєш, що там таке?

- «Чортове колесо», - кажу.

- Так чого ж ми сидимо?

- Йдемо.

- А гроші у нас є?

- Так на це ще знайдеться.

Вже на що, на що, а на «чортове колесо» я і останнього не пошкодую! Це ж мені просто необхідно. Адже я ж збираюся в льотчики ...

Ми як раз вчасно нагодилися. Остання кабіна була вільна. Тільки ми сіли, колесо зрушила. І-их ти! Ух і здорово!

Піднімаємося-піднімаємося-піднімаємося ... І все у тебе всередині йде вниз. А потім опускаємося-опускаємося-опускаємося ... І все у тебе всередині йде вгору. Ну прямо як на літаку! Вверх - як висоту набираєш. Вниз - як на посадку йдеш. (Я ж таки літав - що ви думали! - На «кукурузнику» сільгоспавіації, що наші поля обприскував.)

Та ще стоїть колесо на високій кручі над Дніпром. І видно з нього далеко-далеко, як з літака. Внизу Поділ, і Дніпро, і широчінь Лівобережжя, яке до самого горизонту простяглося. А он Труханів острів ... Пляж. Ну і людей же там! Піску навіть не видно. І ступити-то, напевно, нікуди. Як вони там не розчавлять один одного! Ого! А це що таке, між дерев? .. Тримайте мене! Та це ... парашутна вишка! Ну точно! Вона!

От би мені з цією вишки стрибнути! Мені просто не можна не стрибнути. Льотчику з парашутом стрибати - все одно що моряку плавати.

- Явочка! - Кажу. - Бачиш он ту вишку? Давай з неї стрибнемо!

- Давай! А що? - Відразу погоджується Ява. Він хоч і не збирається у льотчики, але з чогось стрибнути, кудись кинутися або викинути якусь штуку він завжди «за»!

І ось ми біжимо по сходах з «Городка розваг» вниз до набережної. Хороша сходи. Тільки занадто довга. Хоч і вниз біжиш, а все одно запихіваешься!