Болеслав Лесмян - Пригоди Синдбада мореплавця

Коли він побачив, що царські коні вже достатньо зачаровані, то припинив свої танці, зачаївся, блиснув очима і вже хотів на них кинутись, але царські конюхи миттю вискочили з кущів, аби налякати його раптовим криком і ґвалтом.

Ґвалт і крик царських конюхів налякали Морського Коня. Блискавичним стрибком перекинувся він з берега в морську глибінь і зник у хвилях.

Царські коні все ще танцювали, не в силах опиратися чарам і спокусам чудесного танцю. Конюхи шовковими батогами скерували їх до грота, який служив коням за сховище. Увесь грот заповнився кіньми й людьми. Ми переночували у гроті разом із кіньми, а наступного дня, ледь розвиднилося, вирушили в дорогу до міста.

Оманливою була та дорога, губилася в ярах, в гущавині, важко було йти нею. Коли ми вже наближалися до міських мурів, царські конюхи раптом пристали, і один з них промовив до мене так:

— Ми виявили тобі гостинність і прихильність. Ми не відмовили тобі ані в їжі, ані в притулку, ані в допомозі. Ти навіть не здогадуєшся, що з нашого боку тобі загрожувала небезпека. Бо за наказом царя Міража ми повинні вбивати кожного, хто насмілиться дістатися до берега острова, до місця, де царські коні навчаються танцям від Морського Коня. Доступ до того місця заборонений під страхом смерті. Нікому крім нас не можна там стати ногою. А навіть і ми лише раз на рік маємо право відбути один день на тому березі. Цар Міраж тримає у страшній таємниці існування Морського Коня і його чудесний вплив на рухи царських коней. Усі піддані чудуються тими танцювальними рухами, але ніхто не знає, що вони є наслідуванням танців Морського Коня, і ніхто не здогадується, що в глибині хвиль біля берегів цього острова криється дивний, зеленогривий і зеленоокий звір, який зветься Морський Кінь. Сліпий випадок заніс тебе на береги цього острова. У першу мить ми мали намір зарізати тебе, як непрошеного гостя і свідка царської таємниці. Але нас зворушила твоя розповідь, і ми вчинили всупереч наказові царя Міража. Ми подарували тобі життя, яке повинні були в тебе відібрати. Тепер нас за порушення царського наказу чекає смерть. Тому в свою чергу ми просимо тебе зберегти в таємниці наш вчинок. Нікому не розповідай про те, що сталося. Ми зараз увійдемо до міста самі, а ти затримайся під його мурами. Стій і терпляче чекай, аж ми віддалимося. Лише після цього увійди до міста, як самотній мандрівник. А якщо колись зустрінеш нас на вулиці, вдавай, що не знаєш нас, і не вклоняйся до нас.

— Можете бути певні, що я виконаю ваше прохання і збережу таємницю! — відповів я зворушеним голосом і потиснув по черзі їхні сильні й широкі долоні. Після чого вони спокійно пішли, женучи перед собою коней, які все ще рухалися, наче в танці, охоплені чарами і спогадами про Морського Коня. Я терпляче стояв, поки вони не зникли з очей.

Упевнившись, що вони вже далеко, я увійшов до міста, як самотній мандрівник.

Вигляд того міста сповнив мене захватом. Бруківка, цегла будинків, дахи, вікна — все було зеленим, кольору морської хвилі. Мені здавалося, що я дивлюся на світ через зелене скло.

Минаючи вулицю за вулицею, я вийшов на величезну площу. На тій площі побачив юрми людей. Я змішався з натовпом і з-поза спин людей, яких там було як мурашок, поглянув на середину площі.

Посеред площі стояв золотий трон. На троні сидів сам цар Міраж у зелених шатах і з зеленою булавою в руці.

Я звернувся до одного з моїх сусідів і запитав, що означає усе те збіговисько навкруг царського трону.

— Ти, мабуть, чужинець, — відповів сусід, — і не знаєш, що сьогодні день іменин царя Міража. У цей день цар Міраж постановив віддати свою доньку, прекрасну Пірузу, в дружини тому, хто відгадає його таємничу загадку. Щороку в день іменин царя відбувається та сама урочистість, але ніхто досі не зміг відгадати загадки. Дивись уважно! Зараз з’явиться прекрасна Піруза, аби сісти біля царя й чекати на розв’язання загадки. Вона віддавна палає жагою вийти заміж і страшенно ображена на всіх лицарів, які не можуть тієї загадки відгадати. Вона вже втратила надію, що хто-небудь, коли-небудь і як-небудь ту царську загадку розв’яже. Тому вона завжди з погордою дивиться на юрбу, що роїться навколо трону.

Сусід мій замовк, а я знову поглянув на площу.

Якраз у цю мить біля золотого трону поставили другий, срібний, і прекрасна Піруза наблизилася до срібного трону. Погорда її була такою великою, що засоромлені лицарі опустили очі. Жоден із них не був впевнений у гостроті свого розуму, хоча кожен мав щирий намір відгадати загадку і заволодіти рукою прекрасної принцеси.