Болеслав Лесмян - Пригоди Синдбада мореплавця

Тепер я зрозумів, що погода і тиша, якими я насолоджувався — то грізна для корабля пригода. І дійсно, вітер з кожною хвилиною ставав безсилішим, а вітрила надималися щораз слабше, неохочіше і недолугіше. Дальший перебіг розмови між капітаном і матросами сповнив мене жахом. Бо отой старий матрос, який наказав кинути лист Морського Диявола в море, сказав понурим голосом, показуючи на мене пальцем і звертаючись просто до капітана:

— Оцей незнайомець є причиною нашого нещастя. Дуже мені не подобається його переписка з Морським Дияволом. Якби я був капітаном, то наказав би викинути його в море разом із листом Морського Диявола. Присутність цього чоловіка на кораблі може стати причиною тисячі бід і нещасть.

Мене пройняло морозом від голови до ніг. Я відчував, що блідну, і з жахом глянув у морську глибінь, яка за порадою старого матроса могла за хвилину стати моєю могилою. З серцем, що вискакувало з грудей, я прислухався до відповіді капітана, від якої залежало моє життя.

Капітан насупив брови, глибоко замислився і мовчав. Мовчав так довго, що його мовчання ставало для мене таким же страшним, як Морська Тиша для корабля. Що довше він мовчав, то більший неспокій охоплював мене. Я затамував подих, напружив слух — і чекав. Мені здавалося, що на час його мовчання я перестав існувати. Нарешті капітан після довгих роздумів і ще довшого мовчання сказав:

— Не маєш ти слушності, мій старий і вірний матросе. Юнак цей ані не є поганою людиною, ані лукавим чорнокнижником на службі Морського Диявола. Дістав він того листа випадково, а оскільки лист був адресований саме йому, тож отримав його і залишив у себе, не підозрюючи навіть про його небезпечну силу. Вираз обличчя цього юнака, його поведінка, звучання голосу, а передовсім щирість і простота — переконливо свідчать про його шляхетність. Тож я не тільки не вкину його у море, але й усій команді забороняю ображати його чи чинити йому щось недобре.

Капітанова відповідь вернула мені спокій. Дихати стало легше. Я був врятований. В душі я проклинав Морського Диявола, який отим листом наразив мене на самому початку подорожі на неприхильність матросів і на можливість потонути в морських глибинах за їхньою порадою і намовою. Якби не розум і доброта капітана, мене б неминуче вкинули у море. Мав рацію старий матрос, що через отого диявольського листа чекають мене небезпеки й пригоди.

Заспокоєний відповіддю капітана, я знову відсунувся на кінець корабля і поглянув на море. Морська Тиша росла, здоровшала, наповнюючи повітря щораз більшою мертвотою. Корабель ще плив, але чимраз повільніше і повільніше.

Раптом я почув дружний радісний крик матросів:

— Острів! Острів!

Я поглянув уперед і справді побачив недалечко маленький острівець, що зеленів на поверхні моря.

Корабель, з останніх сил підштовхуваний вітрилами, наблизився до острівця і раптом став без руху. Не було ніякої надії, аби він поплив далі. Морська Тиша повністю зупинила його.

Ми вимушені були стояти на місці й чекати, аж надійде який-небудь вітер.

Частина команди, знудившись бездіяльним очікуванням вітру на палубі, вирішила дістатися на острів, аби там згаяти час очікування.

Кільканадцять матросів тут же зійшли, і на острові зароїлося. Зійшов і я за їх прикладом, аби оглянути острів. Бо ж я вперше в житті бачив острів на морі.

Коли я торкнув ногою ґрунт острова, то був здивований його м’якістю й пружністю. Здавалося, що той ґрунт живий і що життя в нім безупинно пульсує. Я приклав вухо до землі і почув рівномірний відгомін чи й стук, подібний до биття серця.

Оскільки матроси трималися від мене осторонь, я блукав островом самотою. Дійшов аж до самого кінця і став на березі.

Острів був вкритий дивовижними водоростями й кущами. Деякі кущі були такі густі й високі, що я легко міг би в них сховатися. Матроси настягали хмизу, гілок і навіть колод, яких удосталь було на кораблі. Вони розклали вогнище, щоб напекти картоплі. Незабаром те вогнище вибухнуло веселим синювато-золотим полум’ям, над яким кучерявилися рухливі клуби бурого диму. Оскільки я не мав хмизу і не міг розкласти вогнища, то витяг з кишені дорожнього ножа і злегка встромив його в землю, щоб дослідити дивний ґрунт острова.

Ледь я торкнувся ґрунту вістрям свого ножа, як одразу стругонула мені в лице кров — холодна, але червона.

Це явище страшенно мене вразило! Я дійшов висновку, що, мабуть, деякі острови мають повнокровний ґрунт. Тимчасом дим від вогнища бухав чимраз сильніше. Хмиз і дерево розгорілися так, що спека й жар від головешок наповнили пройняте Морською Тишею важке повітря.