Сергій Гридін - Федько у пошуках чупакабри

Паця схопила у пащу пописані папірці, які лежали на столі (мабуть, бажаючи допекти чоловікові, який так неґречно перервав її трапезу), і зістрибнула зі столу. В останню мить вона таки зачепила ногою мищину. Та виявилася полив’яною і, впавши на підлогу, розлетілася на друзки. Нюра гордо змахнула головою, голосно кувікнула на прощання та й шаснула у прочинені двері. У спину їй летіли слова, які порядні йоги ніколи не вимовляють вголос.

Надворі свинка зупинилася — вона схопила злощасного «Гаррі Поттера», всунула між його сторінок викрадені папери і, здіймаючи вже не видиму у густій пітьмі куряву, побігла до Барабашевого хліва…

…У цей час сумний Федько сидів на підвіконні і спостерігав за зірками, які маком висипались на небо. Час від часу одна з них зривалася, перекреслюючи небосхил, і тоді Вірус загадував бажання, сподіваючись на його швидке здійснення. Всі вже спали, додивляючись перший сон, тому Федькові й було сумно.

Тихенько сопів Павлуша, іноді кидаючись на ліжку і щось бурмочучи вві сні. Похропували Біленький з Професором; замітав хвостом підлогу Маркіз, якому снилась зелена левада з гусячими зграями, що їх можна було весело поганяти. «Ех! — думав Вірус. — Стільки часу не бачились, а поговорити ні з ким!»

Саме в цю мить у двір, спочатку перекинувши через паркан книжку, а потім і саму себе, ускочила Нюра. Вона різко загальмувала, сторожко озирнулась, нікого не побачила і завалилась прямо на траву — відпочити.

Федько, махаючи крильцями, тихенько наблизився до Чупакабри.

— Привіт! Не хочеш поговорити, а то мені так на душі тоскно! — промовив Вірус над самим вухом у паці. Нюра, яка завжди добре чула, коли хтось наближався до неї, з несподіванки зірвалась на ноги і завертілась, не розуміючи, звідки йде звук. Навколо нікого не було.

— Та тут я! Чого крутишся, як та дзиґа! — Федько, приземлився на траву перед свинтусом. Нюра насторожено нюхнула повітря.

Небезпеки в цій істоті вона не відчувала. Ба більше, угледівши схоже на своє рильце, Чупакабра навіть пройнялась симпатією до неї. Свинка сіла, піднявши одне вухо, від чого стала схожою на здивованого спанієля, та втупилась у Віруса.

Несподівано відчинились двері в хату, і на поріг вийшов, постукуючи своєю палюгою, дід Ілько. Він, як звичайно, виспався під якийсь серіал і, користуючись тим, що дочка із зятем поїхали з дому (вони завжди сварились, коли бачили, що старий палить, — зовсім, мовляли, своє здоров’я не шануєте), вийшов висмалити цигарку, яка діяла на нього краще за всяке снодійне.

На Ількові замість улюбленої піжами були… футболка і шорти. Після того, як через кляту Чупакабру йому довго довелося помучитись, щоб відіпрати плями на сорочці, він натягував свою нічну вдяганку вже біля самого ліжка. Зате побачивши на селі якогось «мериканця, гладкого, як слимак» (так описав його Ілько), що приїхав до своїх родичів і походжав вулицями в обрізаних по коліно штанях та майці з якимось написом, дід напосівся на тітку Таньку, щоб купила йому такі ж штані («А що? І тіло дише!»). Донька привезла з міста шорти з купою кишень, чому дід радів найбільше, порозпихавши по них усе своє добро. Футболка в нього вже була. Її подарували на день народження Сашкові батьки. На тканині було зображено чубатого козака і написано великими літерами: «Вставай, Україно! Москаль вже годину не спить!». У такому вигляді діда не впізнавали навіть курчата, які боялись підійти, коли він виносив їсти. Але Ілько тим не журився, любуючись на себе в дзеркало і підкручуючи сиві вуса.

— А бодай мені курка на ногу наступила! — промовив дід, із насолодою потягуючись, але не випускаючи з рук свою палюгу. — Бач, краса яка! — він задивився на небо й затягнувся цигаркою. З-за хмарки вийшов повновидий місяць, заливаючи все навкруги срібним сяйвом. Ліхтариками блискотіли зорі. Десь далеко брехали собаки. Зрідка зривався на крик запізнілий півень.

Федько з Нюрою, не змовляючись, принишкли. Але дід, який не міг прочитати газети без окулярів, як виявилось, далеко бачив добре.

— А що то воно там ворушиться? — сказав він, угледівши темну купку на подвір'ї. Місяць знову сховався за хмарку. — Ти моя кицю-у-у-нька! — несподівано ласкавим голосом промовив Ілько і рушив уперед.

«Гм! — подумав Федько. — А я гадав, дід завжди сердитий, а він, бач, — «Кицюнька»! Ніхто ще мене так не називав!» Вірус аж схлипнув з розчулення.

— Мурочко моя! Ки-и-иценько моя! — примовляв дід, наближаючись.

На обійсті Барабашів жила велика сіра кішка, яку, особливо не заморочуючись з ім'ям, дід колись назвав Муркою. Ілько просто вмирав за своєю вихованкою, вибираючи для неї кращі шматки зі столу та годинами чухаючи їй за вухом. Останнім часом Мурка десь загуляла. Дід усюди її шукав, сердився на дочку і зятя, ніби це саме вони недопильнували кицьку. Федько та Чупакабра не були з нею знайомі, але починали розуміти, що тут щось не те.