О. Генрі - Вождь червоношкірих (Збірник)

За деякий час Санта вийшла з кузні з дивною річчю в одній руці й переносним ковадлом, за допомогою якого таврують товар на стійбищах, у другій.

Лише місяць побачив, як вона поквапилася до загороди, де тримали корів суссекської породи.

Королева відчинила ворота і прослизнула всередину. Посеред темно-бурої маси суссексів неможливо було не помітити одну молочно-білу красуню.

Санта взяла до рук ласо, яке лежало у неї на плечі. Скрутила петлю, намотала мотузку на ліву руку і наблизилася до череди.

Метою Санти була біла корова. Ласо, яке кинула жінка, ледве зачепило ріг і зісковзнуло. Наступний кидок сплутав тварині передні ноги, білянка підкошено впала. Санта стрибнула на неї, як пантера, але корова брикнулася і звалила жінку, як бадилинку.

Санта втретє кинула ласо, в той час як розтривожена череда товклася в загороді. Останній кидок виявився бездоганним — тварина опинилась на землі, і перш ніж змогла підвестися, Санта накинула кінець аркана на стійку загороди і швидко прихопила його простим, але міцним вузлом і поквапилася до корови з сиром'ятними ременями.

За хвилину (аж ніяк не рекордний час для тих місць) тварина була стриножена; виснажена Санта, важко дихаючи, прихилилася до огорожі.

Потім вона хутко побігла до воріт, де лежало ковадло, і повернулася з розжареним тавром дивної форми.

Ревіння наляканої білої корови, коли її шкіри торкнулося розпечене залізо, мало б добряче різонути вуха будь-якої живої істоти в Нопаліто, але цього не трапилося. Посеред нічної тиші ніхто не побачив, як Санта чайкою залетіла до хати, впала на ліжко і заридала так, наче в її королівських грудях билося серце звичайної дружини пастуха; ніби вона готова була назвати принца-консорта королем, якби він постав перед її ясними очима, прилетівши на коні через гори і доли.

Вранці тямущий хлопець зі своїми друзями вакеро вирушив до ранчо Секо, женучи через прерії череду суссексів. Шлях тягнувся на дев'яносто миль — шестиденний кінний перехід із худобою, якій треба пастися і пити. Череда прибула на ранчо Секо разом із вечірніми сутінками, і була відразу ж оглянута і перерахована самим управителем.

Наступного ранку, о восьмій годині, із заростей чагарнику перед будинком господині ранчо Нопаліто вигулькнув вершник. Він спішився, напнутий як струна, і попрямував до будинку, побрязкуючи острогами. Його кінь важко зітхнув; вкрита піною, вкрай виснажена і ледве жива тварина нетвердо стояла на ногах.

Не хвилюйтеся за гнідого Валтасара. Зараз на пасовищі Нопаліто цей уславлений марафонець щасливо поскубує травичку, не знаючи ярма, і насолоджується всіма привілеями господарського улюбленця.

Вершник, важко ступаючи, зайшов до хати. Дві руки оповили його, і жіночий голос — голос королеви — вигукнув:

— Вебе, це ти, Вебе!

— Я — ниций негідник! — сказав Веб Їгер.

— Мовчи. Ти бачив? — перебила Санта.

— Так! — відповів Веб.

Лише Бог святий знає, що вони мали на увазі; втім, уважний читач здогадається теж.

— Будь королевою і пробач мене, якщо зможеш. Я був брудним шкодливим койотом.

— Мовчи, — повторила Санта, приклавши палець до вуст. — Тут немає королеви. Ти знаєш, хто я? Я — Санта Їгер, перша леді королівської спочивальні. Ходи сюди.

Санта повела Веба до кімнати праворуч від веранди. Там висіла колиска з принцом — рожевеньким, крикливим, маленьким гарнюнім принцом, який без упину лепетав щось, зрозуміле тільки йому.

— На цьому ранчо немає королеви, — повторила Санта. — Поглянь на короля Нопаліто. У нього твої очі, Вебе. Стань навколішки і вклонися його величності.

Передзвін острогів сповістив про появу на веранді Бада Тернера, готового поставити те ж запитання, що й майже рік тому.

— Доброго ранку. Ми зараз поженемо череду. Відправити корів Барберу чи… — побачивши Веба, Бад укляк на місці.

— Ба-ба-ба-ба, — загукав малий у колисці, молотячи кулачками повітря.

— Ти чув наказ господаря, Баде! — посміхнувся Веб Їгер, як і майже рік тому.

Такий от кінець історії, за винятком маленької деталі. Коли старий Квін, власник ранчо Секо, пішов оглянути череду суссексів, куплену на Нопаліто, він запитав у нового управителя:

— Яке тавро ставлять на Нопаліто, Вілсоне?

— X, рисочка, У — відповів Вілсон.

— І я так думав. Але поглянь на цю білу корівку, на ній інше тавро — серце і хрест на ньому. Чиє ж воно, га, Вілсоне?

Ми зі старим Маком Лонсбері непогано провернули справу на золотій копальні й отримали по сорок тисяч доларів на брата. Я кажу «старий Мак», та він не якийсь там дідуган, а сорокаоднорічний чолов'яга, лише здається старшим за свій вік.