О. Генрі - Вождь червоношкірих (Збірник)

— Рибозо, — запитую я, — насправді ти не маєш ніжних почуттів, які звуться коханням, до старого Мака, чи не так?

— Боже мій, певна річ, ні! — хитає головою дівчина. — Я вважаю його не теплішим за вистиглу лаву. О, до речі, цікаве порівняння!

— Хто цей парубок, який тобі подобається, Рибозо? — цікавлюсь я.

— Едді Бейліс, — каже вона, — він працює в бакалії Кросбі. Але він заробляє лише тридцять п'ять доларів на місяць. Колись він дуже подобався Еллі Нокс.

— Старий Мак сказав мені, що весілля сьогодні о шостій вечора.

— Саме так! — погоджується дівчина. — О шостій у нас удома.

— Вислухай мене, Рибозо, — кажу я. — Уяви, що в Едді є тисяча доларів готівкою, подумай, за такі гроші він може купити власну крамницю. Отже, якби у вас з Едді було достатньо коштів, щоб не думати про них, чи погодилася б ти вийти за нього заміж сьогодні о п'ятій вечора?

Протягом хвилини дівчина витріщається на мене, я помічаю в її очах відблиск сумнівів і переживань, що нуртують в її серці, — це так характерно для більшості жінок.

— Тисяча доларів? — нарешті каже вона. — Звісно, що так!

— Тоді саме час побалакати з Едді.

Ми пішли до крамниці Кросбі й викликали Едді надвір. Хлопець був густо посипаний ластовинням, але поважний на вигляд; від моєї пропозиції у нього аж мурашки побігли по шкірі.

— О п'ятій годині? — прошепотів він. — Тисяча доларів? Благаю, не кажіть, що це сон! Ви — заможний дядечко, який розбагатів, торгуючи індійськими спеціями, але вирішив відійти від справ. Та я викуплю бакалію Кросбі й буду її власником!

Тож ми зайшли всередину, підійшли до старого Кросбі й пояснили йому суть справи. Я виписав чек на тисячу доларів і вручив крамареві. Якщо Едді й Рибоза одружаться о п'ятій годині, він віддасть їм чек.

Потім я поблагословив майбутніх молодят і пішов поблукати лісом. Я сів на колоду; думки про життя і вік, про зодіак, жінок і ввесь безлад, якого сповнене наше існування, заполонили моє серце. Я привітав себе із порятунком старого Мака від фатального вчинку. Переконаний, коли пристрасне захоплення мине, він зніме патентовані черевики і ще мені подякує. «Не дати старому Маку втнути таку дурість вартує набагато більше, ніж тисяча доларів», — сказав я собі. Але найприємнішою була думка, що я вивчив жінок і мене не може ошукати їхня витонченість і загадковість.

Було десь пів на шосту, коли я повернувся додому. Першим, що впало мені в око, був старий Мак, який розсівся в улюбленому кріслі, в домашньому вбранні й синіх панчохах, поклавши ноги на підвіконня, з розгорнутою «Історією цивілізації» на колінах.

— Щось не схоже, щоб ти готувався до весілля о шостій годині, — мовив я якомога делікатніше.

— Ой, — махнув рукою Мак, потягнувшись по тютюн, — вони перенесли церемонію на п'яту годину. Мені прислали записку про те, що час церемонії змінено. Уже все позаду. А ти де вештався так довго, Енді?

— Ти чув про весілля? — запитав я.

— Я провів церемонію, — відповів він. — Я ж казав тобі, що мене обрали мировим суддею. Панотець поїхав на схід відвідати родичів, і по закону я єдиний у місті можу спарувати людей. Я ще місяць тому пообіцяв Едді й Рибозі, що одружу їх. Він тямущий хлопець, і одного дня стане власником крамниці.

— Ага, — промимрив я.

— На весіллі було чимало жінок, та я не помітив нічого на підтвердження твоїх ідей, друже, — сказав Мак, запалюючи люльку. — Хотів би я так розумітися на них, як ти.

— Як я два місяці тому, — сказав я, беручи до рук банджо.

Одного разу, повертаючись із полювання, я застряг у містечку Лос-Пікос у Нью-Мексико. Потяг, що мав відвезти мене на південь, затримувався на годину. Я сидів на ґанку готельчика «Зустріч» і обговорював мінливість життя з Телемахом Гіксом, його власником. Вирішивши, що це не образить співрозмовника, я поцікавився у Телемаха, яка тварюка колись викрутила і покалічила його ліве вухо. Як мисливець, я небайдужий до нещасть, якими може закінчитися моє захоплення.

— Це вухо — пам'ять про щиру дружбу, — пояснив Гікс.

— Випадковість? — перепитав я.

— Дружба не буває випадковістю, — відтяв Телемах, і на ґанку запанувала тиша.

— Єдиний приклад щирої дружби, який мені трапивсь у житті, — нарешті повів далі мій новий знайомий, — була сердечна прив'язаність між чоловіком з Коннектикуту і мавпочкою. Це було у Барранкільї. Тваринка видиралася на пальми і жбурляла вниз кокоси. Чоловік підбирав їх, розпилював навпіл, а зроблені таким чином черпаки продавав по два реали кожен. На вторговані гроші він купляв ром, а мавпа ласувала кокосовим молоком. Обоє раділи своїй долі й були наче брати.