Роберт Луїс Стівенсон: Острів Скарбів

— Я повернувся виконувати обов'язки суднового кухаря, сер, — відповів Сільвер.

— Он як! — сказав капітан.

І більше не вимовив ні слова.

Приємнішої вечері, ніж та, проведена в колі моїх друзів, я не пригадую! Засолена козлятина Бена була такою смачною! До того ж ми запивали її вином доброї витримки, яке захопили з «Іспаньйоли». Ніхто не бачив щасливіших і веселіших людей, ніж ми тоді. Сільвер сидів трохи осторонь, але їв із великим апетитом. Він щомиті був готовий подати щось до столу і сміявся з наших жартів разом із нами, одне слово, він знову став тим лагідним, ввічливим, послужливим коком, яким був упродовж усього нашого плавання.

Наступного ранку ми вдосвіта стали до роботи. До берега було ні далеко, ні близько — миля шляху. Туди треба було перетягти все наше золото, а звідти шлюпкою його доправити на борт «Іспаньйоли». Для такої невеликої групки людей це була важка робота. Ми не хвилювалися через тих трьох розбійників, які вешталися собі островом. Щоб уникнути несподіваного нападу досить було, щоб хтось один із нас вартував на вершині гори. Крім того, нам здавалося, що після вчорашньої пригоди їм ще довго не закортить воювати.

Ми працювали не покладаючи рук. Ґрей і Бен Ґанн шлюпкою відвозили на шхуну доставлене нами на берег золото. Два золоті злитки ми зв'язували разом і висаджували один одному на плечі. Більше двох злитків одна людина подужати не могла. Оскільки носити тягарі мені було не під силу, то моїм завданням було накладати гроші у мішки з-під сухарів.

Як і у скрині Біллі Бонса, тут були монети найрізноманітнішої чеканки, але їх було значно більше. Мені дуже подобалося їх сортувати. Англійські, французькі, іспанські, португальські монети, гінеї і луїдори, дублони і подвійні гінеї, муадори і цехіни, монети із зображенням усіх європейських королів за останні сто років, старовинні східні монети із зображенням чи то пучки шнурків, чи то жмуту павутини. Форми монет були тут дуже різні: круглі, квадратні, з діркою посередині (їх можна було носити на шиї). Ця колекція складалася з монет і грошей, зібраних, мабуть, з усього світу. Їх було більше, ніж опалого листя в осінньому лісі. Від порпання в них у мене боліли спина і пальці.

Минали дні, а кінця-краю цій роботі не було видно. Щовечора ми вантажили на корабель купу скарбів, та не менша купа залишалася у печері. За увесь цей час ми нічого не знали про вцілілих розбійників.

Нарешті — якщо я не помиляюся, — третього вечора, коли ми з доктором піднімалися на гору, вітер із долини приніс чи то крик, чи, може, пісню. До ладу ми нічого не розчули.

— Боже, будь до них милосердним. Це розбійники, — сказав доктор.

— І усі п'яні в дим, сер, — за спиною почув я голос Сільвера. Сільвер міг поводитися вільно. І хоча всі ставилися до нього холодно, він тримався як привілейований і дружелюбний слуга. Він зумисне не помічав нашого презирства, кожному намагався прислужитися, був незмінно ввічливим. А до нього ставлення було не кращим, ніж до пса. Лише я і Бен Ґанн ставилися до нього трохи краще. Бен усе ще побоювався свого колишнього квартирмейстера, а я був йому вдячний за свій порятунок від смерті, хоча саме я мав усі підстави бути про нього найгіршої думки. Адже я ніяк не міг забути, як він був готовий зрадити мене вдруге. Ось і цього разу доктор різко відгукнувся на зауваження Сільвера.

— А може, вони хворі й марять…

— Може, й так, але наша хата скраю…

— Ви, мабуть, не розраховуєте на те, що я вважаю вас сердечною і благородною людиною, — штрикнув Сільвера їдким словом доктор, — і я точно знаю, що мої почуття вас здивують. Та кажу вам, якби я точно знав, що хоча б один із них хворий і марить (а щонайменше один із них страждає від лихоманки), я, навіть ризикуючи життям, пішов би туди, щоб надати їм медичну допомогу.

— Вибачте, сер, але це була б помилка, — заперечив Сільвер. — Змарнували б своє безцінне життя, тільки й того. Тепер я з вами тілом і душею, тому дуже не хотів би, аби наша команда втратила вас. Я ваш боржник. Щодо них… вони просто нездатні дотримати свого слова. Вони навіть іншому не можуть повірити на слово, бо судять по собі.

— А ви людина слова… — докоряв співрозмовникові доктор. — Нещодавно ми всі мали нагоду в цьому переконатися.