Марк Твен: Пригоди Гекльберрі Фінна

Бен Роджерс сказав, що не може часто йти з дому, хіба що в неділю, і запитав, чи не можна почати з наступної неділі; але хлопці гуртом вирішили, що в неділю гріх убивати і грабувати, тож про це не може бути й мови. Ми домовилися зустрітися і призначити день якомога швидше, потім обрали Тома Сойєра отаманом ватаги, а Джо Гарпера — помічником, і розійшлися по домівках.

Я видерся на дах сараю, а звідти — у вікно своєї кімнати, коли вже світало. Мій новий костюм увесь був закапаний свічкою і вимазаний глиною, а сам я втомився, наче пес.

Ну й лаяла ж мене вранці стара міс Вотсон за брудний одяг! Зате вдова зовсім не сварилась, тільки відчистила свічне сало та глину і потім була така сумна, що я вирішив поводитися трошки краще, якщо зможу. Тоді міс Вотсон відвела мене до комірчини і примусила молитися, але нічого не вийшло. Вона наказала мені молитися щодня — мовляв, чого я проситиму, те мені Бог і пошле. Але хіба то так просто? Я чесно старався. Одного разу вимолив собі вудку, тільки без гачків. А нащо вона мені без гачків? Разів три чи чотири я пробував вимолити собі й гачки, але чомусь нічого не вийшло. Якось на днях я запитав, чи не може міс Вотсон помолитися замість мене, а вона обізвала мене дурнем і навіть не пояснила, за що. І досі не розумію, що я не так сказав.

Одного разу я довго сидів у лісі, все думав про це. Кажу собі: якщо людина може вимолити все, що завгодно, то чому ж диякон Уїнн не вимолив назад свої гроші, коли прогорів на торгівлі свининою? Чому вдова не може вимолити срібну табакерку, яку в неї вкрали? Чому міс Вотсон не помолиться, щоб їй трохи погладшати? Ні, думаю, тут щось не так. Пішов і спитав удову, а вона каже: можна молитися лише про «духовні блага». Це було явно не для мого розуму; ну, вона мені розтлумачила, мовляв, я мушу допомагати іншим і робити для них усе, що можу, піклуватися про них постійно і зовсім не думати про себе. І про міс Вотсон також піклуватися, — якщо я правильно зрозумів.

Я пішов до лісу, довго думав і так, і сяк, але ніяк не міг допетрати: яка ж від цього користь? Хіба що тільки іншим людям. Того зрештою вирішив не ламати над цим голови, може, як-небудь і так обійдеться. Іноді, бувало, вдова сама візьметься за мене і почне розповідати про Боже провидіння, та так, що аж сльоза пробиває; а наступного дня, глянь, міс Вотсон знову за своє і знову збиває мене з пантелику. Я почав здогадуватись, що насправді є два Боги: з Богом удови нещасний грішник ще якось порозуміється, а якщо ж потрапить до лап Бога міс Вотсон, тоді йому так просто не викрутитись. Усе це я обміркував і вирішив, що краще піду під опіку до Бога вдови, якщо я йому придамся. З іншого боку, ніяк не міг збагнути, навіщо я йому взагалі потрібен і яка від мене може бути користь, коли я геть нічого не знаю, поводжуся кепсько, і сам із простого люду, а не якогось там шляхетного роду.

Мого батька у нас у місті не бачили вже понад рік, і я зовсім заспокоївся; якщо чесно, то й бачити його більше не хотів. Тверезий він, бувало, все мене лупцює, тільки під руку йому потраплю; щоправда, я намагався втекти від нього до лісу, як тільки побачу, що він тиняється поблизу. Так ось, десь у цей час його виловили з річки, миль зо дванадцять вище від міста, — я чув про це від людей. Принаймні вирішили, що це він і є: на зріст потопельник був підходящий, і в лахмітті, й волосся довге-предовге; все це дуже нагадувало батька, тільки обличчя ніяк не можна було розібрати — він так довго був у воді, що воно й на обличчя не дуже було схоже. Казали, що він плив річкою догори обличчям. Його виловили з води і закопали на березі. Але я не довго тішився, бо згадав одну штуку. Усім відомо, що чоловік-потопельник повинен плисти річкою не догори обличчям, а донизу. Ось тому я і здогадався, що це був зовсім не батько, а якась утоплениця в чоловічому одязі. І знову на душі в мене стало неспокійно. Я все чекав, що старий ось-ось припхається, а мені цього аж ніяк не хотілося.

Майже цілий місяць ми гралися в розбійників, а потім я покинув ту забаву. І решта хлопців також. Ми нікого не пограбували і не вбили — так лише, дурня клеїли. Вибігали з лісу і кидалися на погоничів свиней або на жінок, які везли на ринок зелень і овочі, але ніколи нікого не чіпали. Том Сойєр називав свиней «зливками», а ріпу та зелень — «коштовностями». А потім, повернувшись до печери, ми хвалилися один перед одним, що зробили і скільки людей убили та поранили. Але я щось не бачив, який нам від цього зиск. Якось Том послав одного хлопця бігати містом з палаючим смолоскипом, який він називав «пароль» (знак для усієї ватаги негайно зібратися разом), а потім сказав нам, що він отримав від своїх розвідників зашифроване повідомлення. Нібито завтра біля печери зупиниться цілий караван заможних арабів та іспанських купців — з двома сотнями слонів, шістьма сотнями верблюдів та тисячею в’ючних мулів, навантажених діамантами, а охороняють все те добро лише чотириста солдат; тож ми влаштуємо засідку, переб’ємо їх усіх і захопимо здобич. Ватажок наказав нам нагострити мечі, вичистити рушниці й бути напоготові. Він навіть на віз із бруквою не міг напасти без того, щоб не нагострити мечі й не вичистити рушниці, хоча нащо їх гострити та чистити, коли це були звичайні собі палиці та ручки від щіток, — скільки не гостри, ні на йоту кращими не будуть. Мені якось не віри-лось, що ми можемо побити таку кількість іспанців і арабів, хотілося тільки подивитися на верблюдів і слонів, тому наступного дня, в суботу, я був на призначеному місці й сидів разом з іншими у засідці. За сигналом ми вистрибнули з кущів і скотилися з гори донизу. Але ніяких іспанців і арабів там не було, верблюдів і слонів також. Виявилось, що це всього лише екскурсія недільної школи, до того ж тільки один перший клас. Ми на них накинулись і розігнали дітлахів по всій долині. Але здобичі нам не дісталось, окрім пряників та варення, та ще Бен Роджерс підібрав ганчір’яну ляльку, а Джо Гарпер — молитовник та брошурку для спасіння душі; а потім за нами погналася вчителька, і ми все це покидали та й дали драла. Ніяких діамантів я там не побачив, про що і сказав Тому Сойєру. Та він стояв на своєму: мовляв, були й діаманти — цілі гори діамантів, і араби, і слони, і багато всякого добра. Я запитую: «Чому ж ми тоді нічого не бачили?» А він каже: «Якби ти бодай щось знав, хоча б прочитав книжку, яка називається „Дон Кіхот“, тоді б не питав. Вся причина, — каже, — в чаклунстві». Тобто насправді там були сотні солдат, і слони, і скарби, і все решта, тільки на нашу голову десь узялися вороги — чаклуни, як Том їх назвав, — і всі ці скарби вони перетворили на недільну школу, щоб нас подратувати. Я кажу: