Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

Тут вона заходилася розповідати про рай, та так, що й не спинити! Начебто робити там нічого не треба — прогулюйся собі цілий день із арфою та співай, і так навіки вічні. Мені це якось не дуже сподобалось. Але я цього, знову ж таки, не сказав. Спитав лише, як вона гадає, чи потрапить туди Том Сойєр? А вона й каже: «Ні, в жодному разі!» Я дуже зрадів, бо мені хотілося бути з ним разом.

Міс Вотсон все до мене чіплялася, тож врешті-решт це мені набридло й стало страшенно нудно. Незабаром до кімнати покликали негрів і почали молитися, а після того всі лягли спати. Я піднявся до себе нагору з недогарком свічки, поставив його на столі, сів перед вікном і спробував думати про щось веселе, — тільки нічого не вийшло: така напала туга, хоч помирай. Світили зірки, і листя в лісі шелестіло сумно-сумнісінько; десь далеко ухкав пугач — значить, хтось щойно помер; чути було, як кричить дрімлюга і виє собака, — значить, хтось незабаром помре. А вітер знай собі шепотів, і я ніяк не міг збагнути, про що він шепоче, і від цього по спині в мене бігали мурашки. Потім у лісі хтось застогнав; кажуть, так стогне привид, коли хоче розповісти про свої страждання, але не може домогтися, щоб його зрозуміли. Мовляв, тому привидові не лежиться спокійно в могилі, того він блукає ночами і тужить. Мені стало так страшно і тоскно, так захотілося, щоб хтось був поряд зі мною… А тут ще й павук спустився до мене на плече. Я його збив щиглем просто на свічку й не встиг отямитись, як той спопелів. Я знав, що це не до добра, не може бути гіршої прикмети, і дуже перелякався, аж душа в п’яти втекла. Того підхопився, повернувся тричі на каблуках, щоразу при цьому хрестячись, потім узяв ниточку, перев’язав собі пасмо волосся, щоб відігнати відьом, і все-таки не заспокоївся: це вірний спосіб тоді, коли знайдеш підкову і, замість того, щоб прибити її над дверима, загубиш; але я щось не чув, щоб таким чином можна було відвернути лихо, коли вб’єш павука.

Мене почали бити дрижаки. Я знову сів і вийняв люльку; в будинку було тихо, як у домовині, отже, вдова ні про що не дізнається. Минуло досить багато часу; я почув, як далеко в місті почав бити годинник: «Бум! Бум!» — пробило дванадцяту. А після того знову стало тихо, навіть тихіше, ніж перше. Незабаром я почув, як у темряві під деревами хруснула гілка — щось там рухалось. Я сидів нерухомо і прислухався. Аж раптом хтось ледь чутно нявкнув: «Няв! Няв!». От здорово! Я так само тихо нявкнув у відповідь, а потім загасив свічку й видерся через вікно на дах сараю. Звідти я сковзнув на землю і прокрався під дерева. Дивлюсь — так і є: Том Сойєр чекає на мене.

Ми навшпиньки рушили стежкою між деревами у кінець саду, нахиляючись якомога нижче, щоби гілки не черкали по голові. Проходячи повз кухню, я спіткнувся об корінь і наробив шуму. Ми присіли й затихли. Негр міс Вотсон — його звали Джим — сидів на ґанку кухні; ми дуже добре його бачили, бо у нього за спиною стояла свічка. Він схопився на ноги і десь зо хвилину прислухався, витягнувши шию; а тоді запитав:

— Хто там?

Він ще послухав, потім нечутно наблизився і зупинився просто між нами: можна було доторкнутися до нього пальцем. Час спливав, але стояла абсолютна тиша, а ми всі були так близько один до одного! Аж раптом у мене засвербіла щиколотка, а почухати її я боявся; потім засвербіло вухо, потім спина, якраз між лопатками. Думаю: якщо не почухаюсь зараз, то помру. Я потім не раз переконався: якщо ти десь у гостях, або на похороні, або хочеш заснути і ніяк не можеш — взагалі, коли аж ніяк не можна чухатись, — у тебе обов’язково зачешеться все одразу.

Тут Джим і каже:

— Послухайте, хто це? Де ж ви? Я ж усе чув, свинство яке! Гаразд, я знаю, що мені робити: сяду й сидітиму, доки знову щось не почую.

І він усівся на землю, просто між мною і Томом, притулився спиною до дерева і витягнув ноги так, що ледь не дістав до мене. У мене почав свербіти ніс. Потім у носі. Потім під носом. Свербіло так, що аж сльози на очах виступили. Я просто не знав, куди себе подіти. Така напасть тривала хвилин шість або сім, але мені здалось, що пройшло набагато більше часу. Тепер у мене чухалося в одинадцяти місцях одразу. Я подумав, що зможу протриматись ще не більш як хвилину, але якимось дивом тримався й далі. І тут якраз Джим почав глибоко дихати, потім захропів, і у мене все одразу минуло.