Марк Твен: Пригоди Гекльберрі Фінна

Том подав мені знак — ледь чутно прицмокнув губами, — і ми рачки поповзли геть. Коли відповзли кроків на десять, Том прошепотів мені, що хоче задля сміху прив’язати Джима до дерева. А я сказав: «Краще не треба, він прокинеться й наробить галасу, і тоді побачать, що мене немає на місці». Том сказав, що в нього замало свічок, треба було б пробратись до кухні й узяти побільше. Я намагався його відмовити, мовляв, Джим може прокинутись. Але Тому хотілося ризикнути, тож ми зайшли на кухню, взяли там три свічки, і Том залишив на столі п’ять центів як плату. Потім ми з ним вийшли; мені кортіло чимшвидше опинитися подалі, але Том хотів підповзти до Джима і якось пожартувати з нього. Я почекав його, і мені здалося, що пройшло багатенько часу — так було довкола безлюдно й тихо.

Коли Том повернувся, ми з ним побігли стежкою навколо саду й незабаром опинилися на самісінькій верхівці гори по той бік будинку. Том сказав, що стягнув капелюх із Джима й повісив його на гілку в нього над головою, а Джим трохи поворухнувся, але так і не прокинувся. Наступного дня негр розповідав, нібито відьми зачаклували його, приспали і їздили на ньому по всьому штату, а потім знову посадили під дерево й повісили його капелюх на гілку, щоб одразу видно було, чия це справа. А іншого разу Джим розповідав, що вони доїхали на ньому до Нового Орлеану; потім у нього з кожним разом виходило все далі й далі, так що зрештою він став говорити, нібито відьми об’їхали на ньому навколо світу, замучили його ледь не до смерті, й спина у нього була вся стерта, як під сідлом. Джим так запишався після цього, що на інших негрів і дивитись не хотів. Негри приходили за багато миль послухати, як Джим буде розповідати про свої пригоди, і його так поважали, як жодного іншого негра у наших краях. Зустрівши Джима, чужі негри зупинялися, відкривши рота, і дивилися на нього, наче на якесь диво.

Коли темніло, негри полюбляли збиратися на кухні біля вогню і розповідати про відьом; але варто було комусь завести про це мову, як Джим негайно втручався: «Ой, ну що ти можеш знати про відьом?!». І оповідачеві не лишалось нічого іншого, як одразу замовкнути. П’ятицентову монетку Джим нанизав на мотузочок і завжди носив на шиї; він розповідав, нібито цей талісман — чортів подарунок, і нібито ним можна лікувати від усіх хвороб і викликати відьом, коли заманеться, варто лише пошепотіти над монеткою. Щоправда, Джим ніколи не зізнавався, що саме він шепоче. Негри з усієї округи віддавали Джиму все, що у них було, аби тільки глянути на цю монетку; однак вони нізащо на світі не доторкнулися б до неї, бо ж монета побувала в руках чорта. Робітник він став тепер нікудишній — дуже вже загордився, що бачив чорта і возив на собі відьом по цілому світу.

Так от, коли ми з Томом підійшли до урвища й подивилися вниз, на містечко, там світилося лише три чи чотири віконця, — певно, в тих будинках, де лежали хворі; над нами яскраво сяяли зірки, а нижче міста велично і плавно текла ріка завширшки з милю. Ми спустилися з гори, розшукали Джо Гарпера з Беном Роджерсом і ще двох чи трьох хлопчиків; вони ховалися на старому чинбарному заводі. Ми відв’язали човника і спустилися річкою милі на дві з половиною, а потім висадились на берег у тому місці, де з гори зсунувся чималий пласт ґрунту.

Коли ми підійшли до кущів, Том Сойєр примусив усіх нас присягнутися, що не розкриємо таємниці, а потім показав лаз до печери — там, де чагарі росли найгустіше. Потім ми запалили свічки і поповзли в прохід. Рачкувати довелося, певно, кроків двісті — й тут перед нами відкрилася печера. Том покрутився у проходах і хутко прослизнув під стінку в одному місці, — ви б ніколи не помітили, що там є лаз. Цим вузьким ходом ми пролізли до такої собі начебто кімнати, дуже вогкої й холодної, і тут зупинилися.

Том сказав:

— Так от. Ми збираємо ватагу розбійників, яку назвемо «Ватага Тома Сойєра». І хто хоче з нами чинити розбій, мусить скласти присягу та підписатися своєю кров’ю.

Усі погодилися. Тоді Том дістав аркуш паперу, де в нього було написано присягу, і прочитав її. Вона закликала всіх хлопців дружно стояти за ватагу і нікому не розкривати її таємниць. А якщо чужак скривдить хлопця з ватаги, тоді той, кому накажуть вбити кривдника й усіх його родичів, має не їсти й не спати, поки не вб’є їх усіх і не виріже в них на грудях хрест — знак нашої ватаги. І ніхто зі сторонніх не має права ставити цей знак, тільки той, хто входить до ватаги; а якщо хтось поставить, тоді ватага подасть позов до суду; якщо ж він знову поставить, то його вб’ють. А якщо хто-небудь із ватаги викаже нашу таємницю, то йому треба перерізати горлянку, а потім спалити труп і розвіяти попіл по вітру, кров’ю викреслити ім’я зрадника зі списку й більше його не згадувати; а колишні товариші мусять проклясти його й забути назавжди.