Єжи Путрамент - Четверо в яхті

Тільки маленька гарненька блондинка, яка прийшла останньою, трохи змилостивилася над хлопцями.

— Гожиялки? — перепитала вона. — Це, мабуть, Найгожеялки! [15] Тут гра слів: найгожей (najgorzej) — по-польськи означає найгірше. (Прим. перекл.).

Куцику, напевно, щось спало на думку, бо він промурмотів кілька слів Войтекові, і той стрибнув на палубу.

— Ну, дякуємо, товариші, за вичерпну інформацію! — вклонився з іронією Куцик, коли між помостом і яхтою була смуга води завширшки метрів десять.

— Нема за що! — крикнув блондин. — Бережіться, щоб вам амурчик цеглиною по голові не дав!

— Знаєте, це все-таки дивно, — промовив Войтек. — Ці Гожиялки…

— Який ти розумний! — похитав головою Куцик. — Ще, може, накажеш тепер повернути?

Хлопці ще не закінчили розмови, коли з боку далекої башти вискочив якийсь моторний човен. Він ішов прямо на яхту, і коли підійшов метрів на двадцять, Куцик напружив легені і крикнув:

— Гожиялки?

В човні сидів кремезний сивуватий чоловік в окулярах. Незважаючи на страшенне торохкотіння мотора, він почув питання; на якусь мить у нього скривилося обличчя, але чоловік оволодів собою і махнув рукою праворуч від Миколайок, туди, де саме виринали великі зарості очерету. Віддаляючись, він з півхвилини дивився на хлопців, немовби співчуваючи їм.

Куцик, проте, не поставив питання на обговорення. Здісь завернув праворуч. Озеро розширювалось дедалі більше, з нерухомої річки воно перетворилося, нарешті, в справжнє озеро. Вітер дужчав, нахиляв яхту, хлопці обминали одну за одною смуги сивого очерету, вищого, товстішого і густішого, ніж траплявся досі.

— Це вже Снярдви! — мрійливо промовив Андрійко. — Найбільше озеро в Польщі…

Очерет ішов тепер поряд з ними невідступною високою стіною. Подекуди над ним виринали купки верб, крім них, нічого не було видно.

— Ну й Снярдви! — зневажливо сказав Куцик. — Я їх собі інакше уявляв.

— Де в чорта, ці Гожиялки? — нетерпляче питав, сидячи за кермом, Здісь. ч

Озеро було тут не ширше за Белдан, тільки справді некрасиве, з голим, плоским берегом.

Хлопці обминули якісь палі, вбиті в дно через усе озеро. А потім за невеликим мисом вони побачили таке, що аж роти позакривали і витріщили очі.

Величезне небо, блакитне липневе небо, яке досі незмінно увінчувало стіни лісу і польові береги, тут впало до їх ніг і крізь недосяжний горизонт перетворилося в хвилю, що плескалася під яхтою.

Світ раптом розступився. Прибережні горбочки блискотіли золотистим житом. Далекі-далекі ліси в цю полудневу спеку здавалися сиво-голубими. Попереду було тільки небо.

Андрійко підвівся, виліз на каюту, потім повернувся на ніс, схопився за штаг і мимоволі почав декламувати якісь вірші.

Хлопці мовчали, дивлячись уперед, п'ючи довгими великими ковтками повноту й красу цього краєвиду. Але найдужче їх чарувало не те, що було по боках, — не близькі дерева, зібрані в купи, наче абстрактні скульптури, не акварельні барви далеких берегів, не темна глиба острівця попереду, словом, не те, що було найкрасивіше, — кольорове, рельєфне і знайоме, — мандрівників вабив невеликий відрізок горизонту там, де озеро переходило в небо, де не було нічого, тобто там, де ще могло бути все.

І це захоплення було найприроднішим і найчудовішим з усіх, на які здатна молодість. Саме в цьому очаруванні, що його викликає невідоме у найкращих представників людського роду, криється механізм прогресу.

Трохи нахилившись на правий борт, «Аталанта» мчала вперед, розрізаючи хвилю своїм гострим носом. Берег віддалявся, протока закінчилась. Озеро хвилювалося, плавно підіймаючи і опускаючи яхту.

Мандрівники захоплювалися все більше. Андрійко, стоячи на носі, виставив обличчя вперед, задерши підборіддя і роззявивши рота, ковтав і ковтав дедалі дужчий сонячний вітер.

Незабаром його особливо привабила одна точка пейзажу: острів — невеликий високий прямокутник темної зелені трохи праворуч від курсу. Він здавався не менш таємничим, ніж у творах Жюля Верна, Стівенсона, Конрада, Лондона. Андрійко вже думав, як би намовити непокірних товаришів на таку експедицію.

Можливо, хлопці теж мріяли про щось подібне. Куцик стояв біля щогли, спершись на каюту, і дивився примруженими очима на перші хмарки, перлові черева яких саме виринули з-за дуже далеких лісів на півдні. Войтек за хвилину теж підвівся і став біля нього. Навіть Здіслав не витримав, скочив на ноги, немовби це було… в класі, куди саме ввійшов учитель, і стоячи тримав румпель, який так і виривався з рук. Тільки Суламіф сиділа під щоглою зовсім байдужа, виловлюючи бліх у власній шерсті.