Єжи Путрамент - Четверо в яхті

Тут капітулював Здісь. Андрійко тримався найдовше, і тому саме на нього — історія людства знає не одну таку несправедливість — Пурхала накричав. Коли закінчилося, нарешті, двогодинне навчання, Пурхала дуже кисло глянув на хлопців, які, похнюпивши голови, стояли перед ним.

— Я дуже розчарувався в вас, — сказав лектор. — Я вас так сердечно прийняв… А ви… — він махнув рукою і відвернувся.

— Ми, пане, не навмисно, — промурмотів Едик, — слово честі!

Пурхала презирливо махнув рукою.

— Не в цьому справа! Ви мені зіпсували звітність.

Він відвернувся і, сумно опустивши голову, пішов у свій кабінет.

Трохи збентежені тим, що заподіяли Пурхалі кривду, хлопці вийшли на вулицю. Тут їх наздогнав Рисєк. Він був дуже сердитий.

— Чорт з ним! — крикнув воротар. — Тікайте від цієї зарази! Колись він пропонував мені посаду замісника керівника! А тепер, коли я дав маху і ляпнув, що втік з Галвунів, він, бачте, хоче мене посадити на планування. І ще обов'язково треба слухати його лекції. Авжеж, дудки! Їду в Піш!

Хлопці побажали йому щасливої дороги.

Вже минула перша година, коли мандрівники, одержавши, нарешті, в касі гроші, зайшли в місцеву їдальню.

В найтемнішому кутку похмурого приміщення, сповненого густого капустяно-бігосового запаху, вони помітили світлу лисину Пурхали. Сам Пурхала був червоний і дуже балакучий. Порожня чвертка на столі красномовно пояснювала цю метаморфозу.

Побачивши хлопців, він замахав руками, вимагаючи, щоб вони сіли поруч. А коли вони це зробили. Пурхала почав говорити відверто.

— Я чесна людина! — сказав він з самого початку. — Інший брав би цифри для звіту з стіни, із стелі! Я — ніколи! Те, що я пишу, — святе для мене! І саме тому ви мені зробили так боляче!

— Але в чому ж справа? — Куцик благально склав руки.

— Через вас я програв змагання з Ольшинкою Голдапською! — простогнав Пурхала. — Через вас і через цього самого Рихліка!

Він опустив голову, сповнений такого болю, що Куцик не витримав і почав його втішати.

— Пане керівник, це ще можна виправити, слово честі! На наступному навчанні ми вже висидимо…

— Справді? — крикнув Пурхала. — Ну, так я побіжу дзвонити Рихліку. І ще сьогодні вдень. Ще не все втрачено! Дякую вам, хлопці! О чотирнадцятій збори в мене! Привіт!

Не встигли хлопці отямитися, як Пурхала вибіг з їдальні.

— Ну й тюхтій! — накинувся Войтек на Куцика. — Влипли ми через тебе!

— Справді! — додав Здісь.

Куцик розгубився, але ненадовго. За хвилину блискавичне рішення промайнуло в його очах.

— Встати! — крикнув він. — Всі за мною, до «Аталанти», бігом марш!

Підбігаючи до пристані, Здісь — він був попереду — зупинився так раптово, що Куцик, який біг слідом, наскочив на нього. Але хлопці не посварилися, бо дивна річ привернула їх увагу.

На «Аталанті» хтось був! Повернувшись до них спиною, невідомий чогось шукав під дошками палуби. А чортова Суламіф навіть не гавкнула!

Хлопці навшпиньках пішли вперед. До яхти лишалося кілька метрів, коли чоловік підвів голову і побачив хлоп-пів. Він зніяковів і став червоний мов буряк.

Хлопці теж розгубилися. Вони знали його: це був той самий чоловік, який учив їх ставити парус.

— Добрий день, хлопці, — сказав він, вдаючи, ніби приємно здивований цією зустріччю. — От несподіванка, правда? Тільки вчора я виїхав з Миколайок. Думав, що ви давно на Снярдвах…

— Вибачте, — перебив його Куцик, — учора ми бачили вас по дорозі з Галвунів.

— Ах, справді! — Чоловік стукнув себе по лобі. — Так, так, позавчора я виїхав з цих Миколайок! Під час відпустки людина перестає орієнтуватися в датах, днях, тижнях, правда?

Хлопці мовчали. У непрошеного гостя посмішка погасла.

— Ви дивуєтесь, що я без дозволу заліз на палубу? Дуже просто. Причалюю до пристані, дивлюсь, наче знайома яхта. Треба, думаю, допомогти хлопцям. Причалюю до берега, кличу. Ніхто не відповідає. І в цю ж мить олівець, який я тримав у руці, — бац! — летить і попадає в щілину. А мені його подарували…

— Олівець? У руці? Під час причалювання? — Куцик був просто неввічливий.

— Авжеж! — махає рукою чоловік. — Я саме писав!

Куцик дивиться йому в очі.

— Прошу пробачення, але нам уже час їхати.

— Справді? А куди?

— В… — виривається Андрійко і раптом стогне.

Це Войтек стукнув його каблуком по кісточці.

— Так, взагалі, вперед, — кидає Здісь.

Гість мовчить, його посмішка згасає остаточно. Він вилазить на берег. Іде до своєї байдарки, яка стоїть за добрих десять метрів від «Аталанти».