Єжи Путрамент - Четверо в яхті

Войтек іронічно хитав головою. З усіх чотирьох тільки він жив колись у селі і знав, що то за насолода — підніжний корм. Але Войтек не вмів протиставити свій прозаїчний досвід книжковому ентузіазму хлопців.

— Ех ви, столичні жителі… — встиг він тільки сказати, і це погубило його остаточно.

Товариші втрьох накинулись на нього. Що означає цей його скептицизм? Чи це бува не найгірші дрібнобуржуазні звички, які є результатом своєрідного декласування? Хіба він не знає, що в селі особливо багато дрібнобуржуазного елемента? А якщо знає, то чому пишається своїм селянським походженням? Вони докоряли йому навіть за плазування перед американською модою, як прояв його ідеологічної нестійкості.

Звичайно, Войтек не міг їх перекричати і махнув рукою. Куцик негайно скористався з його капітуляції, щоб форсувати справу.

— Отже, ухвалили! — вигукнув він. — Їдемо!

— Стривайте, стривайте, — сказав Здіслав. — Навіщо поспішати? У нас є цілий тиждень.

— Який тиждень? Лісничий сьогодні о пів на четверту виїжджає! Я повинен зараз же йому подзвонити, бо якщо ми не візьмемося, то — не хвилюйтеся — знайдуться такі, що навіть заплатять йому. Тому в нас залишається, — він глянув на годинник, — тільки десять хвилин. То як, хлопці? Злякалися риб і ягід?

Андрійко вже підвівся.

— Ви ж читали, — крикнув він, — про лікаря, який всю Атлантику на плоту… І без копійки за душею, без їжі, без води… Ловив рибу і пив сік з неї… А ми… аж соромно…

Здавалося, дискусію вже закінчено. Куцик підвівся — пора закривати збори. Тільки Войтек ще не здався. Він теж підводиться і невинно запитує:

— Ну, а хто ж поведе яхту? Ви вмієте управляти парусами?

Кілька секунд панує прикра тиша. Куцик бачить розгубленість в очах Здіслава та Андрійка і поспішно додає:

— Це не так важко! За тиждень можна вивчитись.

— Ну що ви, тиждень! Найкоротший курс — три тижні.

— Ну і що? Нас багато! Кожен вивчить частину курсу. Ти, Андрійку, більше науково, розумієш? А Здіслав по спортивній лінії. Згода?

— Ну, а ти?

— А я взагалі. По організаційній лінії.

— А він?

Хлопці критично дивилися на Войтека. Він поспішив допомогти їм:

— А я нічого не вчитиму. Вас стільки буде вчених, що дасте собі раду з одним пасажиром.

— Гаразд! — голосно кричить Куцик, щоб припинити дискусію. — Прощайте, хлопці, я біжу дзвонити.

Вони втрьох звертають праворуч, до Раковецької вулиці. Тільки Куцик живе з протилежного боку. Тому він і місце зборів тут обрав, хоч аж троє мусили заради його вигоди пройти зайву дорогу.

На стадіоні «Огніва» саме закінчився матч, і потік людей суне тепер навпростець через звалище, через бур'яни і ями, аби тільки скоріше сісти в трамвай, скоріше потрапити додому на обід. От і минула половина неділі.

Кінець цього дня Андрійко провів дома. Він жив на одній з вуличок між Алеєю Незалежності і Пулавською вулицею. Якась дивна була ця вуличка. Ближче до Пулавської на ній росли садочки, стояли затишні вілли, а з другого боку, ближче до Алеї Незалежності, лишилося кілька провулків з брудними руїнами і кілька великих, теж брудних будинків, споруджених ще до війни.

Перші поверхи цих будинків з одним вікном, дверима та східцями були пристосовані виключно під мізерні крамнички. Тепер майже всі крамнички були закриті, і в них мешкали самі їх хазяї. У вікнах стояли вже не коробки вакси, не свічки і баночки з огірками, а великі вазони з агавами, пеларгонією, фікусами. Двері були завжди відчинені, і на східцях сиділи цілі сім'ї.

Колишні крамарихи іноді в'язали на спицях, а частіше займалися плітками. Колишні крамарі пили і лаялись. Дітлахи плутались під ногами, переймаючи від батьків і прекрасну польську мову, і загальну життєву філософію, і особливо ставлення до так званої дійсності.

А посередині, між цими двома полюсами довоєнної Варшави, між віллами і руїнами було кілька сот метрів звичайного поля. Тільки три роки тому там почалося велике будівництво. Серед інших тут збудували з червоної цегли шестиповерховий будинок з великою кількістю однакових вікон, позбавлений будь-якої фантазії, примх і найскромнішої різноманітності. Ці казарми були призначені для студентів одного з нових вищих учбових закладів.

А півтора року тому в один з нових жилих корпусів сюди, нарешті, з півпідвалу в Старому Місті переїхали батьки Андрійка.

Яке це було свято! Андрійко запам'ятав його насамперед тому, що мати була надзвичайно щаслива. Бо сам він зовсім непогано почував себе у тому підвалі.