Єжи Путрамент - Четверо в яхті

Підвал мав три на чотири кроки. Входили в нього по звичайній дошці з кількома прибитими поперечними дощечками замість сходин. А перед тим ще треба було знайти непомітну стежку серед битої цегли, не заблукати, вчасно повернути за перший ріг муру і не впасти в двометрове провалля.

Повернення додому присмерком було великою захоплюючою пригодою, і тоді навіть задуха підвалу і гасова коптилка по-своєму були принадні — адже не так багато треба було фантазії, щоб уявити себе в ескімоській іглу.

Таким чином, він не мав особливих причин скаржитися на квартирне питання. Гірше було з їжею. Особливо в перше післявоєнне літо, доки не повернувся батько, який після Варшавського повстання поневірявся в німецьких таборах. Бували дні, коли хлопцеві доводилося навіть просити милостиню, щоб тільки дістати шмат хліба або трохи картоплі.

І хоч в наступному році стало легше, війну і післявоєнні злидні Андрій не забув. Саме вони були причиною його найбільших і тривалих неприємностей.

Повертаючись додому, Андрій згадав: сьогодні третя неділя червня. Він зовсім забув! Хлопець швидше, ніж звичайно, збіг по вузьких сходах на третій поверх, скочив до дверей. Батьки вже сиділи за столом, і Андрійко тільки після обіду міг взятися за те, що він робить в непарні неділі кожного місяця.

Він зачекав, доки батько пішов у кімнату спочивати, а мати з посудом перейшла на кухню. Тоді став біля дверей, узяв дерев'яну шахівницю. Ось зараз вирішиться, які будуть наступні кілька днів — приємні чи сумні. Хлопець випростує ноги, голову притискує до дверей, шахівницю ставить на голову так, щоб одним боком вона прилягала до дверей, потім піднімає руку, швидко креслить олівцем лінію вздовж коробки, відскакує, одвертається. Кілька секунд вагається, потім перемагає себе і підходить.

Розчарування: знову нічого! Сьогоднішня риска — довга, нерівна, нервова — пройшла не вище, ніж попередня.

Навпаки, вона йшла навіть трохи нижче.

З деякого часу Андрій дуже повільно росте. Хлопцеві майже сімнадцять років, а на зріст він наче дванадцятирічний. Вже кілька разів був у лікаря, його оглядали, вимірювали, важили, просвічували. Лікар розводив руками… Ну, з. серцем не дуже добре. Значить, і спорт протипоказаний. Так, для загального розвитку — гімнастика, більше повітря. Призначив якісь уколи, що й досі не допомогли.

Захоплення книгами, вивчення, звичайно, не того, що задають в школі (за це йому приклеїли прізвисько «професор»), є однією з форм забути про загрозу лишитися карликом. Зростаюча індивідуальність Андрія шукає, таким чином, якоїсь відплати за життєву несправедливість. Ось чому йому так потрібна дружба хлопців. Андрійко, мабуть, найбільше зробив, щоб згуртувати всю четвірку в одну компанію. Він перший паралізовував вибрики Здіслава і особливо Войтека, які не могли погодитися з диктаторськими замашками Куцика.

Слабка надія, що, може, цього разу він виграє кілька сантиметрів, не справдилась. Андрійко відчуває зростаючу хвилю загального розчарування, суму і самотності. Зрештою, він сам їх поглиблює. Батьки йдуть в кіно. Ні, він не піде з ними. Батько махнув рукою:

— Знову ніс у книги! Ех ти, професор!

Але раптом Андрійко відчуває, що книги набридли йому. Він по черзі дістає популярний підручник біології, атлас рослин, кілька географічних карт, потім усе збирає з стола, кидає на полицю. Він намагається думати про велику пригоду, яка розпочнеться через тиждень. Та це здається йому зараз чи то нездійсненним, чи просто нецікавим. В «Трибуні Люду» він знаходить шахову задачу, розставляє фігури, робить кілька ходів. Але й партія здається йому простою, нецікавою. Він дивиться на закінчення: звичайно, нічия. Фігури з гуркотом летять у шахівницю.

От і нічого вже робити. Може, кого-небудь відвідати?

Ні, кому потрібен такий шпінгалет? Хлопець лягає на тахту, безтямно дивиться в стелю. І непомітно засинає.

Розбудили його батьки, що вже повернулися з кіно. Батько в чудовому настрої — фільм йому дуже сподобався; він щохвилини сміється, згадуючи про геройські витівки Фанфана Тюльпана.

Андрійко схоплюється з тахти. Якусь мить він не може отямитися. Потім раптом він почуває себе щасливим: його чекає похід. Та за хвилину хлопець пригадує огидну, нерівну риску на дверях, і щастя зникає.

Андрійкові стає нудно від батькової балаканини. Він виходить з кімнати, йде до кухні, сідає біля вікна й дивиться на величезну червону стіну студентського гуртожитку. Багато однакових вікон тягнеться на якихось двадцять метрів.